Наум Абрамович сильно потискує Лесю за лікоть і схвильованим неприємно-теплим шепотом дихає їй у щоку:
— Впізнаєте? Впізнаєте? Це — він! Я біжу відмовлятися від своєї кімнати. Але як не буде другої вільної для цього Свистуна, то вони можуть виїхати звідси. Ах, ти лишенько! Ну, я зараз повернуся...
Леся, не озираючися, не відриваючи очей від людини внизу, хитає головою. Наум Абрамович вибігає з напруженими й круглими від заклопотаности очима.
Гунявий розплачується з шофером, прихиливши голову до таксометра. Мабуть, мало дав на чай, бо шофер не ховає гроші й щось каже. Так і є: Гунявий хапливо виймає з кишені якусь монету й тикає в руку шоферові. Ага, шофер задоволено здіймає кашкет, — щедрий, видно, додаток. І зараз же рушає.
Тоді Гунявий починає примірятися, щоб забрати всі п'ять валізок одразу. Дві валізки великі, три — малі. Не будь п'ятої, може, і підніс би чотири: дві під пахвами, дві в руках. Але п'яту хоч у зуби бери.
Гунявий мостить їх і в такій комбінації, і в іншій. Ех, п'ята все ж таки заважає. Свистун міг би взяти з собою одну, тоді справа легше пішла б.
Ні, мусить таки залишити на вулиці малі валізки й несе самі великі, пхаючи ногою двері. Мабуть, поставив їх у сінях, бо зараз же виходить і забирає малі валізки, по-краплені вже дощем.
Леся тихо зачиняє вікно й витирає хусткою лице та руки. І зразу ж чує голоси в сусідній кімнаті (і тільки тепер розуміє, як добре чути з однієї кімнати в другу). Жіночий голос і чоловічий теноровий. Тут же часом і голос Наума Абрамовича. А Гунявий, як льокай, перетаскавши валізки, десь там стоїть коло них у передпокої і жде.
Голоси переходять у коридор і зникають. Фінкель, очевидно, теж пішов з ними.
Леся довго сидить у фотелі, підперши голову рукою й задумливо дивлячися у вікно. Дитячі губи перегнулися в гидливу підківку, очі прижмурилися нудно. Беззвучно котяться сльози по шибках, брудносивий клапоть неба у кутку вікна — як велике, старе павутиння. Клацає несподіваними перебоями центральний опал по рурах.
Стук у двері. Вслизує Фінкель. Леся мляво струшує задуму, беручися за роботу:
— Ну? Як там?
Наум Абрамович від задоволення обома руками проводить по лисині, гаряче шепочучи:
— Все, як по нотах! Я так і знав: Свистун узяв собі кращу кімнату на другому кінці коридора. Тут буде він. Записався Василем Михайловичем Кавуненком. Адвокат. Хе! Добренький мені адвокат! Колега, значить. Pas mal! А Свистун — дипломат, політичний діяч. Теж — непогана професія. Але насамперед, дорогусенька, треба якось розшифрувати, що за стосунки між ними. До чого тут цей "дипломат" шмаркатий?
— Зразу цього, мабуть, не можна буде зробити.
— Ну, що значить "зразу"? Я тільки звертаю увагу. А чого ви така кисленька, голубусю? Після вчорашнього голівка болить, може?
— Не знаю. Так. Нічого, оклигаю.
— Ну, я мушу бігти. Маю ще побачення з Круком. Дочка моя на службу до нього пішла. Так треба подивитися, яке враження зробила на патрона. Коли маєш справу з багатою людиною, то треба рахуватися не тільки з його враженнями, але й з враженнями його пантофлів. Та нічого! Нехай! Будуть і в нас з вами, любуся, пантофлі з враженнями! Правда? Ну, бувайте здоровенькі й бадьорі. Завтра забіжу.
Наум Абрамович ніжно цілує ручку Лесі, важно бере під пахву череватий портфель і виходить з суворою міною.
А Леся знову підпирає щоку рукою й дивиться в вікно. І коли за стіною, в його кімнаті, чути голоси, вона сидить так само, не рухаючися, не повернувши навіть голови у той бік. Один голос — теноровий, овечого тембру, певний у собі й говіркий. Другий — низький, лагідний, маломовний. Коли б прикласти вухо до дверей, то, мабуть, окремі слова можна було б розібрати.
Наче на пожежу, часто й голосно бухкає ґонґ.
Голоси стихають, грюкають двері. Але в кімнаті Гунявого чути рух. Значить, то вийшов тільки Свистун.
Леся неохоче підводиться й підходить до дзеркала. На неї байдуже, нудно дивиться гарне лице з синьо-фіолетовими, як дві ще не зовсім вистиглі сливи, очима. Рука машинально поправляє одне крило матово-попелястого волосся над ухом, очі злегка примружуються.
Леся зідхає й помалу виходить із кімнати, не випроставшися, не прибравши суворої поважности.
І як тільки відчиняє свої двері, в поле зору потрапляє чоловіча постать біля дверей сусідньої кімнати — Гунявий. Він, пригнувшися, вовтузиться з ключем коло замка. На рип Лесиних дверей Гунявий, не випростовуючися, повертає голову. Але Леся бачить, як у ту ж мить тіло його відразу вирівнюється, як відштовхнуте, в очах з'являється круглість, витріщеність. Видно навіть, як від здивування чи переляку між губами чорніє дужка дірки рота. Зовсім як на кінематографічних афішах.
Леся теж здивовано зиркає на нього. Але тут же злегка підносить голову й нехапливим, поважним кроком іде далі коридором. На повороті до сходів вона озирається й бачить, що Гунявий, — високий, плечистий, — стоїть так само, навіть рука заклякла на ключі, і дивиться їй услід.
У чому річ? Упізнав? Може, десь бачив на Україні? Може, тоді, як тягали по чекістських тюрмах, вона колись балакала з ним та забула, а він запам'ятав? І тепер перелякався, що вона впізнає? Алеж немов би не зовсім такий вираз тієї вражености його (а щоки, дійсно, пухкі, якісь хлопчачі. І така сама борідка!).
Соня вже за своїм столиком. Лесі, коли вона проходить повз неї, видно тільки чорне з червонявим тоном волосся та спину в цегляно-червоній сукні. Але коли сідає за свій столик і, з байдужим виразом повівши поглядом по їдальні, зупиняється на столику Соні, то майже її не впізнає. Нема тієї вчорашньої, зігнутої, блідо-кволої дівчини в жовто-золотистій сукні. Тепер там сидить гарна, з глибокими, темними, оксамитними очима, з легким теплим рум'янцем на лиці... молодша сестра Соні. І сукня не та, і зачіска не та, і рухи інші, і погляд жвавий, і усміх на устах, теж неначе інакше пофарбованих.
Леся від здивування навіть про свій "грим" забуває. Отак, значить, діє кокаїн? Дійсно, варто було б хоч раз перемогти свою огиду й спробувати тоді, як її підмовляли в Будапешті. І це ж Соня так приготувалася для Гунявого!
От якраз і він іде із своїм Свистуном та хазяйкою. Свистун попереду, в жовтих черевиках, у синьому вбранні з короткими холошами, з-під яких видно зелені шкарпетки. Голівка білява, їжачком підстрижена, чоло вузеньке й низеньке, в прищах, носик червоненький, загострений. Ніжками кумедно відкидає набік, ніби дорогу від трави прочищає, жвавенько, цікаво й упевнено поглядає навкруги, неначе він тут усе життя жив, тільки на тиждень виїжджав і оце повернувся.