"Мій ангеле, навіщо я пишу тобі, коли ми живемо душа в душу, коли ніщо не роз'єднує нас, коли пестощі так часто замінюють нам слова? І все ж таки є в цьому глузд, любове моя. Існують речі, про які жінка не може сказати своєму коханому; сама тільки думка про них відбирає в неї голос, уся кров шугає до її серця, вона втрачає і сили, й розум. Як тяжко жити мені поруч із тобою, терплячи всі ці муки, а я часто тепер їх терплю. Я відчуваю, що з тобою моє серце завжди має бути відкрите, я не повинна приховувати від тебе жодної думки, хай навіть швидкоплинної. Я надто ціную щасливу невимушеність наших взаємин, що так пасує до мого характеру, і тому мені дуже тяжко, коли я починаю почувати себе ніяково, скуто. Ось чому я зважилася розповісти тобі про свою муку — а це справді мука! Ти вислухаєш мене? Не урвеш своїм звичайним та-та-та, яким завжди змушував мене замовкнути — я люблю цю твою милу зухвалість, як і все, що тобі притаманне. Мій коханий чоловіче, дарований мені небом, дозволь признатися, що ти стер усі тяжкі спогади, які колись так гнітили мене. Я спізнала кохання лише з тобою. Потрібна була невинність твоєї юності, чистота твоєї благородної душі, щоб задовольнити жадання такої вимогливої жінки, як я. Не раз душа моя трепетала від радості, любий, коли я думала, що протягом цих дев'яти років, таких довгих і скороминущих, жодного разу не озивалися в мені ревнощі. Я одна вдихала пахощі твоєї душі, впивалася твоїми думками. Жодна хмарка не затьмарювала нашого неба, ми не знали, що таке жертва, ми скорялися тільки поривам своїх сердець. Я втішалася щастям без меж — а чого іще треба жінці? Сльози, якими я зросила свого листа, — чи відкриють вони тобі всю глибину моєї палкої вдячності? Я хотіла б писати тобі, упавши навколішки! І це щастя змусило мене пережити муку ще жорстокішу, ніж муки жінки покинутої. Мій любий, у жіночому серці багато потаємних куточків; я сама досі не зміряла, скільки в ньому ніжності, скільки любові до тебе. Легше витерпіти найбільші прикрощі, ніж знати, що страждає той, кого ми кохаємо. А якщо причина цих страждань — ми, нам лишається тільки померти. Ось думка, яка мене пригнічує. Але вона тягне за собою й іншу, набагато страшнішу; ця думка гасить сяйво кохання, вона вбиває його, перетворює на приниження, яке, мов чорна хмара, застилає моє життя. Тобі тридцять років, а мені сорок. Який жах вселяє така різниця жінці люблячій! А що, як ти — спочатку мимоволі, а потім і цілком свідомо — почав замислюватися про жертви, на які пішов, відмовившися заради мене від усього на світі? А що, як ти іноді думаєш про своє майбутнє становище у суспільстві, про одруження, яке побільшило б твій статок, дало б тобі змогу не ховати від людей своє щастя, мати дітей, згодом передати їм свої володіння, знову з'явитись у світському товаристві, зайнявши в ньому належне тобі місце? Але ти, мабуть, завжди відганяв ці думки, щасливий з того, що, нічого мені не сказавши, пожертвував задля мене багатою нареченою, статком, чудовим майбутнім. З великодушністю молодості ти, звичайно, вирішив лишитися вірним клятві, якою ми поєднані тільки перед Богом. Мабуть, мої давні страждання постали перед тобою, і мене врятувало те саме лихо, від якого ти мене вибавив. Але завдячувати твою любов жалості — ця думка для мене навіть жахливіша, аніж страх, що ти занапастиш своє життя через мене. Той, хто здатен ударити свою кохану кинджалом, вчинить милосердно, якщо вб'є її в ту мить, коли вона щаслива, невинна, сповнена ілюзій... Атож, ліпше смерть, аніж думки, які ось уже кілька днів таємно мене засмучують. Коли вчора ти так лагідно спитав мене: "Що з тобою?" — я здригнулася на звук твого голосу. Я подумала, що ти, як і раніше, читаєш у мене в душі, й чекала твоїх признань; мені здалося, що мої передчуття справдилися, що я вгадала доводи твого розуму. Я поновила в пам'яті деякі вияви твоєї уваги, в них не було нічого незвичайного, але мені привиділася в них та обміркованість, яка свідчить про те, що лишатися вірним стає для чоловіка обтяжливо. В ту хвилину я дорого заплатила за своє щастя, я відчула, що природа завжди вимагає плату за скарби кохання. І справді, хіба сама доля не розлучила нас? Ти, певне, подумав: "Рано чи пізно мені однаково доведеться покинути бідолашну Клару, то чому б нам не розійтися вчасно?" Ці слова я прочитала в твоїх очах. Я пішла, щоб поплакати на самоті. Ховати від тебе свої сльози! То були перші сльози горя за всі наші дев'ять років, і я надто горда, щоб показувати їх тобі; але тебе я ні в чому не винуватила. Атож, ти маєш слушність, я не повинна бути егоїсткою й допускати, щоб твоє щасливе життя, яке все попереду, було пов'язане з моїм життям, уже близьким до завершення... Але, може, я помилилася?.. Може, ти просто засмутився на мить, може, наше кохання тому причиною, і не було в твоїй зажурі ніякого таємного розрахунку?.. О, мій ангеле, не залишай мене в невідомості! Покарай свою ревниву дружину, але поверни мені віру в твоє кохання,— адже жінка живе тільки цим почуттям, воно все для неї освячує. Відтоді як приїхала твоя мати і ти зустрівся у неї з панною де Лародьєр, мене мучать сумніви, принизливі для нас обох. Я волію страждати, ніж почувати себе обманутою. Я хочу знати все: і що каже твоя мати, і що ти сам про це думаєш. Якщо ти вагаєшся між кимось і мною, я повертаю тобі свободу... Ти не знатимеш, що станеться зі мною, сліз моїх ти не побачиш. Просто я не захочу більше зустрічатися з тобою... О, я не можу далі писати, серце моє розривається...
.....................
Кілька хвилин я пробула в якомусь могильному заціпенінні. Мій друже, моя гордість марна перед тобою, ти такий добрий, такий привітний! Ти не зможеш ні образити, ні обманути мене; але скажи правду, хай би якою вона була жорстокою. Хочеш, я полегшу тобі признання? Знай же, любий, мене втішає чисто жіноче почуття. Хіба не володіла я створінням юним і цнотливим, ніжним, прекрасним і чуйним, тим Гастоном, якого жодна жінка більше не знатиме і який обдарував мене таким неземним блаженством?.. Ні, ти вже не кохатимеш так, як кохав мене, суперниці я ніколи не матиму. В моїх спогадах про наше кохання не буде гіркоти, а ці спогади — моє життя. Ти вже ніколи не чаруватимеш жінку дитячими пустощами, юними поривами юного серця, тонкою грою душі, грацією тіла, екстазом розділеного любострастя — всіма проявами кохання, властивого тільки юності. А тепер ти вже досвідчений чоловік і своїй долі скорятимешся розважливо. У тебе будуть справи, турботи, тривоги, амбіції... і їй ніколи не вдасться побачити усмішку, що для мене завжди прикрашала твої уста. Твій голос, такий ласкавий для мене, не раз зазвучить роздратовано. Твої очі, які щоразу спалахували божественним полум'ям, коли дивились на мене, часто тьмаритимуться, дивлячись на неї. А що неможливо любити тебе, як я любила, то ця жінка ніколи не подобатиметься тобі, як подобалася тобі я. На відміну від мене вона не прагнутиме завжди зберігати себе для тебе жаданою і прекрасною, постійно думати і дбати про те, щоб ти був щасливий. Так от, цей чоловік, ця душа, це серце — усе, що я знала — більше не існуватимуть; я поховаю їх у своїй пам'яті, щоб і далі втішатися ними, і житиму щасливим минулим, нікому не відомим, крім нас із тобою.