Архієпископа Димитрія приємно здивувало, коли Доброчин йому сказав, що на пиру є й чимало мужів з хрестами під сорочкою.
— А ти сам? — спитав він у Доброчина.
— Я вірю богам дідів своїх.
— Бог єдиний, — заперечливо покрутив головою грек. — А всі інші суть біси й нечисті духи.
Доброчин сказав:
— Я повірив би й у найнечистішого, аби лише він очистив землю нашу од зайд. Варягів на пиру було тільки двоє — Сігурд і син Сігурдової сестри, до того ж вони майже нічого не розуміли й сиділи далеко.
Архієпископові сподобалась відповідь поганського вождя, але вона розходилася з догмою, тому він повернув балачку трохи в інший бік:
— Усі царі Європи вірять у єдиного бога. — Тоді трохи подумав і таки доказав: — І київські князі також вірять.
Доброчин, сидячи на подушці навпроти архієпископа, показав повною меду братиною туди, де височіли київські гори:
— Завтра там сидітимуть інші князі!
Але думка про європейських царів запала йому в душу. Настрій Доброчинові підупав, бо виходило, ніби він зраджує щось найдорожче й навік своє. Він глянув на тлумача в чорному, що сидів опліч грецького сла. Цей чоловік був зовсім молодий і не скидався на грека.
— Ти звідки сам?
— З Корсуня, Анастасій-диякон...
Архієпископ Димитрій проказав — і диякон узявся перетолковувати, як це робив і дотепер:
— Є слово в Святому писанні, в главі, рекомій "Еклезіаст": "Час розкидати каміння й час каміння громадити".
Ці слова з волошебного писання були попросту смішні, але сановитий грецький волох казав їх не для сміху — він переслідував оту свою наперед визначену мету. Каміння — це людські душі, казав він, погрузлі в чорному болоті поганства душі. Був час, коли господь розпорошував те камінця, поборюючи ворога людського та господнього сатану. Тепер же настав час визбирувати й громадити каміння в купу, бо всемилосердний господь своєю смертю викупив наші гріхи.
Доброчин погано знав грецьку віру, але він виразно чув, що цей християнський волох згадав про смерть їхнього бога. Доброчина охопило бридливе відчуття. Якщо бог так само смертний, як і людина, то на дідька лисого такни бог?
Він тихо поділився цією думкою з Володимиром, який сидів у нього з правої руки. Молодого Святославовича це аж ніяк не схвилювало. Доброчин знову глянув через сукно. Старий архієпископ і його юний тлумач видались йому дуже схожими, нужденні коси обох волохів були як у жінок, а обведені темними колами очі мовби дивились усередину. Так іноді дивиться щойно померлий чоловік.
Ось у чому та їхня схожість, подумав Доброчин: вони поклоняються мертвому богові. Це викликало ще дужчий збрид. Світлий князь уже не міг байдуже дивитися на старого грека. Підігрітий випитим вином, той потроху виплескав Доброчинові, з яким дорученням прислали його до Києва паракімомен Василій та святий патріарх: охрестити народ полянський, сіверський та деревський, як того хоче Ярополк, "а такоже Свенельд", але за це київські князі мають сплатити достойну плату: спорядити до Царягорода многу рать — ладійну, пішу та комонну.
— Свенельд уже давно просить благодаті божої для своєї землі, — сказав архієпископ Димитрій, і тлумач старанно витолкував його слова.
— Того самого він просив не раз і од Рима, — завважив Доброчин.
— Рим далеко.
Доброчин міг би сказати на те, що в цьому випадку чим далі — тим ліпше, але дідок навряд чи зрозумів би його; натомість він звернувся до молодого, який не зводив з нього очей:
— То звідкіль же єси родом?
Тлумач потупив зір.
— Несть отчої землі чадам Христовим...
— А хто навчив тебе цього язика?
— Учахуть мя мніх Дорофей і протопоп Михаїл, булгари сущі.
— То це ти по-булгарському речеш?
— Глаголю ті, світлий княже, глаголом святим, єгоже сотвориху братіє Кирил і Метфодій, суще святими отці, во Моравії пребивающе.
Доброчин зареготав — досі йому не доводилося чути кумеднішої мови. Княгинька Людмила була родом з моравських країв, але вона навіть попервах так не розмовляла, говірка ж цього корсунянина нагадувала патякання малого дітвака. На сукні стояв срібний глечик, до якого найчастіше тяглися грецькі сли. Доброчин кивнув на глек і засміявся до корсунянина:
— Коли ти отак ліпо вивчив "хвятий" язик, то як буде по-вашому пир або бражничання?
Корсунянин замислився лише на коротку мить:
— Медоприятіє!
Пир дружно зареготав, бо всі наставили були вухо до їхньої перемови. Корсунянин аж цвів. Архієпископ почав куняти, іншим грекам геть порозв'язувались очкурі на вустах, один заспівав тягучої фессальської пісні, а потім підвівся й почав виписувати ногами бублики та гачки, раз по раз щось вигукуючи.
Пізно ввечері від передової сторожі пригнав гонець:
— У Києві чути многий і вельми дужий гомін. Коні іржуть аж коло Подільських воріт. Сторожі на вежах та заборолах сливе не видно. Так велів переказати десятник Жирков.
Доброчин замислився. Коні іржали біля Подільських воріт... Невже Змій Горинич передумав? Хтось доніс йому, вивідець, або зрадник, що Доброчинового полку поменшало на тисячу сулиць, і тепер він зважився напасти на його стан серед ночі... Коли б Свенельд вирішив утікати в низи Дніпра, мав би виходити Красними воротами, бо на Подолі не лишилося жодної ладді — їх усі Доброчин звелів перегнати у верхів'я Либеді.
Але після півночі прибув інший гонець — від сторожової десятки, яка чатувала в Копиревому ліску:
— Варяги витягаються Красними воротами!
ТОГО-ТАКИ ЦВІТНЯ
В НАСТУПНИЙ ДЕНЬ
Удосвіта, коли стан нагадував розворушену бджолину борть, Доброчин сказав головним воєводам:
— А грушка впала сама!
Сторожові сотні Ждана Будимировича назирці проводжали варягів Свенельда до Трипілля, а тепер Ждан Будимирович уже був тут.
— Кияни воріт не зачиняють, — сказав він. — Чи це хлібом-сіллю хочуть стрінути?
Полкові сотні одна за одною покидали стан. Попереду виступала старша Угоняєва дружина — новгородські бояри та княжі мужі, за ними потяглися боярські сини та решта отроків дружини Ждана Будимировича.
Але не всі залишали Дорогожицький стан.
Про це ще два дні тому Доброчин домовився з ярлом Сігурдом. Розмова була коротка й велася "в один бік". Доброчин сказав воєводі:
— Маєш залишитися тут. Не можу впустити тебе до Києва, коли завтра чи позавтра Свенельд утече. Вікінги лишаться в Дорогожичах.