— Піду гляну.
Коли він вийшов із сіней на терем і погуркотів лізницею вниз, його наздогнав схвильований Варяжко:
— Ти куди?
Блуд уже підходив до коня й намірявся сісти верхи.
— Піду гляну, — те саме сказав він.
— Щось ти не вельми веселий.
Блуд устромив ногу в стремено й так і застиг. Озирнувшись на різьблений терем Местишиного хорому й пересвідчившись, що на теремі нікого нема, він проказав незвичним для себе похмурим голосом:
— Правда була твоя.
— Яка правда?
— Ти колись казав про... киян.
Местиша стріпнувся, потім пильніше глянув на свого братка. Блуда часом важко було зрозуміти — правду він каже чи бере на глуз; таким похмурим Местиша зроду не бачив Блуда.
— Чого ж досі мовчав?
— Не хотілося тривожити твого старого, — відповів Блуд. — Кияни послали своїх до Доброчина, мовляв, приступай до Києва з обох воріт, а ми вдаримо вярягів у спину.
Местиша мовчав. Кожне Блудове слово відлупцювало в його душі крицевим дзвоном, бо Местиша знав, що кияни рано чи пізно піддадуться деревлянинові. Це було відомо ще тоді, коли пішла перша чутка, що Доброчин вийшов з Новагорода й рушив Дніпром униз.
Блуд докинув у вогонь приску:
— Отож я й питав тебе про Чернегівський полк. Своїм полком не втримаємося. Доброчин тільки й ждав киян. Бо чого б він так довго стояв у Дорогожицькій пущі?
— Звідки відаєш усе те? — востаннє спробував порятувати себе Местиша.
Блуд спокійно відповів:
— Од Претича.
А Претич та Блуд були свати.
— І Претич з ними?
— Претич ні з ким. — Блуд знову вставив ногу в стремено й нарешті поїхав.
Першою думкою Местиші було податися до Претичевого дідинця. Але це здавалось надто нерозважливим: Доброчинові стежі могли ховатися за кожним кущем. Він підійшов до хорому. Батько сидів у тій самій світлиці й куняв, і Местиша оскаженів од раптової люті:
— Заварив кашу цю, а тепер спиш собі й нічого не думаєш! Кияни хочуть угородити нам у спину ніж!
Свейнальдр ураз прокинувся — сон йому наче рукою зняло, він сказав після недовгого роздумування:
— Ільдея-хан!
Местиша зрозумів батька. Дорога до Чернетова була в Доброчинових руках — на Чернегівський полк не випадало сподіватися. Єдина вільна дорога вела вниз, але батько не згадав про свій вітчинний Переяславль, у засаді якого стояв півтисячний полк Вовчого Хвоста. Батько згадав печенізького Ільдею-хана.
Ільдея був сином того самого печенізького хана Курі, який вісім тому літ убив на Порогах Святослава, обкув його череп золотом і пив з нього вино. Куря п'ять років тому загинув — його вбив оскаженілий жеребець, якого хан хотів був приборкати. Відтоді ханом став його син. Ільдея в перше ж літо прийшов під Київ, привівши за собою велику орду: він вимагав у Свенельда давно обіцяне. Свенельд саме готував свого старшого сина Людвіка до походу на деревлян, він не міг опиратись Ільдеї й мусив дотримати даного ще його батькові слова. Так Ільдея повів з Києва молоду жону — Людвікову доньку Ольгерду, якій минав заледве п'ятнадцятий рік.
То була обіцяна ще Курі плата за вбивство Святослава. Тепер Ільдея мусив порятувати діда й дядька своєї жони.
— Ільдея-хан кочує за Ворсклою, — сказав Свенельд. — Споряди сла до Ільдеї-хана.
Надвечір Местиша поділився цією думкою з братком Блудом, але Блуд так само похмуро застеріг:
— Поки твій Ільдея-хан обернеться, нам тут і жаба цицьки дасть. На Претичевому дідинці вже хазяйнує Добриня.
Це була ще одна неприємна новина, яка остаточно розхитала опір Местиші: чотири дні тому новгородці зайняли двір Блуда за Копиревим ліском. Наступним кроком Доброчина мав бути Київ.
— Зачинимось у Воїні? — спитав Блуд. Воїнь був на Дніпрі крайньою твердю Києва, за ним починалась кочовища печенізьких орд, а туди Доброчин побоїться лізти.
По кріпких роздумах Местиша кивнув:
— Ліпшого вибору не маємо.
ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ
В ДВАНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Усе йшло якнайкраще, й уранці Доброчин сказав:
— Плід визріває й наливається. Ось-ось упаде.
Одержавши позавчора вночі звістку від Блуда, що Свенельд вирішив покинути Київ і зачинитись у Воїні на Сулі, Доброчин спорядив десять дракарів, які сьогодні вдосвіта нишком проминули Київ і подалися Дніпром униз. Щонайпізніше за три дні вони мали захопити Воїнь.
Але слід було подбати про те, щоб у Києві ніхто не довідався, що полк новгородців поменшав на тисячу мечів. Доброчин виставив на всіх дорогах і стежках сторожові десятки.
Пізнього ранку одна з таких десяток привела до стану несподіваний товар. Майже всі в ньому були вдягнені в довжелезні чорні корзна з жіночими каптурами, в чорні сорочки та ногавиці й мали на грудях великі хрести — мідяні та цинові: напевно, щоб не прилещувати сріблом і золотом дорожних татів і розбишак.
— Що за люди, ким і до кого послані? — спитав Доброчин.
Наперед виступив чоловік і сказав не вклонившись:
— Ми послані царгородським патріархом та грецьким царем, а такоже... паракімоменом Василієм.
— До кого й з чим?
— До великого князя Русі Ярополка, — сказав чоловік. — А такоже... до світлого князя Свенельда.
Доброчин насмішкувато кивнув. Найголовніших мужів цей чоловік згадував після слова "такоже": паракімомен Василій так само правив за грецького царя, як і Свенельд за Ярополка.
— А з чим послані сюди?
— Це можемо сказати лише Ярополкові та... Свенельду, — відповів чоловік. — Та й не мене маєш питати: я лише тлумач. А сол царський — архієпископ Димитрій. Ото він стоїть.... — Чоловік уклонився в бік дрібненького дідка з довгою сивою бородою.
Сан у Димитрія був надто поважний як на звичайного рядового сла, й неважко було здогадатися, що доручення в нього так само поважні й складні. Більше не допитуючись, Доброчин розповів грецьким слам, хто він і чому стоїть ратно під Києвом, а потім улаштував їм пир.
Пир був надто недоречний, але Доброчинові не хотілось проґавити змогу поговорити з дідком — значним християнським волохом. Архієпископ охоче пристав. Певно, теж не бажав пропустити нагоду, щоб наставити на путь істинну ще кількох поган. До того ж Київ та його князі перебували в облозі, а й невідомо було, чи не стане цей князь великим князем київським. День був теплий і сухий, тому пирування влаштували просто неба, розіславши долі сувій сукна, піднесеного в Смоленську Мусієм Хазарином — київським купцем.