Лишилися ми з дідом Даном на якийсь час удвох, аж ген потім Каніцар приставив до нас одного перестарка варяга: уже не годен був вилізти на коня, а не мав де притулитися, бо не було в Києві сім'ї. Він сидів і тільки покрикував на нас із дідом, аж поки я одного разу замахнувся на нього мечем: тоді лише "встилався".
А згодом Каніцар привів ще одного такого ж перестарка — цей уже днями й ночами куняв, — а мене забрав до княжого двору.
Був я приворітним і в княжому дворі, але тут мені велося гірше: день і ніч на очах, нікуди не одвихнешся й не підеш, усе зачиняй та відчиняй, бо ворота княжого двору мусять бути зачинені.
Добре тут було тільки те, що я частіше бачив твою маму.
Їй минав уже дванадцятий рік, вона витяглась і покруглішала, мовби аж вибіліла з лиця, бо ж увесь час товклася коло княжого харчу. Бувало, то вона підбіжить до воріт, то я відвихнусь і загляну в їхні підкліті, тож бачилися ми кожного дня, а не так, як досі. Я й ночував у сторожовій кліті під ворітьми.
Частіше бачив і Григорія — він-бо також сидів у княжому дворі. Цей грек велів усім називати себе "отцем пресвітером": "отець" по-булгарському чи ще по якомусь там — то неначе "батько". Ну, та біс із ним: отець пресвітер — так отець пресвітер, а мені що?
Я вже не так шарпався від нього. Хоч хай там що та як, а цей грек був для мене пособним, навіть якщо до того пособництва спонукала його стара. Що, бувало, не скажу отцеві Григорієві — чиниться й діється як з води. Сказав про свиту та чоботи — видав Каніцар, сказав про одіж для Муромця й діда Дана — й це видали обом. Отець Григорій мовби тільки для того й ходив до мене, щоб я йому на щось поскаржився й щось попрохав.
А що мені було прохати? Щоб дав волю мені, батькові та сестрі? Цього вже стара не допустить. Тож і балакали ми про те та про се, хоч він раз по раз навертав балачки на свою грецьку віру.
Одного разу сестра прибігла вся в сльозах, киває мені пальцем і кличе до сторожки. Заходимо, кажу:
— Чого розрюмана?
В сторожці саме нікого не було, й вона як заголосить;
— Пропало, — каже, — моє молоде життя... Знову мене княгиня розпитувала: чи до шмиги мені її онук Святослав?
— І що ж ти одказала?
А вона знову в сльози та плач:
— Я вже не дитина, я знаю все. А хто мене тоді візьме жоною?
Я аж сказився й побіг до кліті вниз. Аж тут як на те отець Григорій: неначе ждав зумисне коло воріт.
Мовлю: отче пресвітере, перекажи старій, щоб не займала мою сестричку, бо вона ще геть мале дитя. А він питає:
— А що таке?
Я йому зопалу все й виклав, а він мені:
— Малий ще княжич. Та й нема чого лякатися твоїй сестрі, княгиня має щось інше на мислі.
— А що? — кажу.
— Про це ще рано казати. Зараз ти всього не збагнеш.
Я настовбурчився:
— Що я — малий?
А він каже:
— Для такого — малий єси.
— Для якого "такого"? А питала мене перед п'ятьма роками стара, чи я великий для роботи в стайнях? Тягав ноші з гноєм, аж надривався мені пуп, а в сімнадцять літ став маленьким?
— Та тут, — каже, — йдеться не про те... Як би це тобі повідати? Вже багато років коромолиться ваша земля: поляки, й деревляни, й сіверяни проти варягів, а варяги проти полян, деревлян та сіверян, а ще ж інших язиків чимало, і в кожного свої боги й свій поконний закон... Не буде в такій землі миру...
Я кажу:
— Хай забираються геть звідціля варяги, то буде мир.
Каже — варяги не заберуться: не для того сюди прийшли, щоб забиратись. А земля ваша стомилася від котори. Є, каже, один порятунок: єдина віра для всіх. І тоді вже не буде полян та варягів, а буде одна віра і один народ.
Ну, я такого не витримав. Кажу отцеві пресвітеру — так і так: коли б ти був полянин чи деревлянин, то не казав би цього, а ти хочеш накинути нам свою віру, бо ти грек, чужинець і клопочешся більше за чужинців.
Каже: я не грек.
— А який же дідько лисий?
Він рече:
— Я булгарин.
Я не повірив і ще раз перепитав, а він знову своє: "булгарин". А тоді каже мені:
— Так було й серед нашого народу, бо мали ми многі різноликі племена, і в кожного свої боги й своя мова. А тоді прийняли єдиного бога й стали один народ. Я знав і спрежда, що булгари вірять у грецького бога Христа, й від того мені ставало гидко, але я не замислювався над тим, ще єдиний бог може уєднювати докупи різні народи. Й ще сильніше зненавидів того Христа. Стара хоче зламати й нашу мову, й наш закон. Це тепер було вже мені зовсім ясно.
Я спитав:
— А давно перейняли твої булгари грецьку віру?
— Коли отця мого ще на світі не було.
Я запитав навпрошки отця Григорія:
— То за кого ж ти — за нас чи за варягів?
А він замислився та й каже мені:
— За істинного бога. Але ми з вами найближчі родаки, а рідна кров — не вода з калюжі.
Отак і сказав. І я аж теперки почав йому вірити, що хоч його, може, й підсилає до мене стара, але він має й свою голову на в'язах.
Десь тими-таки днями отець Григорій повідав мені, що обидва світлі князі вчинили своїй сестрі коромолу. Досі з нею тиркався за нас тільки Свенельд, а тепер почав і старший. Питаю в отця пресвітера: за що? А він каже:
— Через тебе та твою сестру.
Свенельд кричав до старої:
— Продай купцям деревлянських холопів, бо як не продаси — сам звелю вирізати!
Асмус досі мовчав: а коли стара почала вбирати мою сестру в новішу та кращу одіж, я тоді заходилася приваблювати її до хорому та до світлиць, тут уже й Асмус не витримав, сказав до старої — так і так, мовляв, щось ти намислила не вельми добре, подумай, каже, та схаменись, бо відженеш од себе всіх ярлів та вікінгів, зостанемося самі серед полян, деревлян та сіверян, а вони вже нас отут не потерплять і попроганяготь.
Як з ними владнала стара — того отець Григорій уже не хотів доказувати, але я пильно стежив тепер за коромолами в княжому дворі.
В літо 1396-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 17-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 402-е,
а по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варязьким татем Ольгам 2-е,
а від народження грецького бога Христа 884-е.
Нарубали деревляни многу дружину й многу рать, і сказали іскоростенські пани жупану Житомирові: "Оце вже весна. Дай нам воєводу з-поміж панів, підемо ратити варязького татя Ольга".