Доброчин перебив його:
— А що з того твоєму вуєві Сігурдові?
— Местиша хоче ставати київський князь. Він потім давати дружину Сігурдові, а Сігурд ставати король.
— Звідки це ти відаєш? Це тобі Сігурд казав сам?
Королевич заперечив:
— Казав Сігурдові Свенельд, не казав Сігурд.
— При тобі?
— Я трохи ховався за дверима.
— А коли прийдуть Местиша й Ільдея-хан?
— Хотіти прийти ще в той місяць. Але не встигати прийти: трохи ратитися з чорними круками.
— А де твоя матір і твій вуй?
— У дворі Свенельда.
Свенельд сидів у хоромі померлого брата Асмуса на Щековій горі.
— Що за це просиш? — спитав у королевича Доброчин.
— Стіл мого батька...
— Матимеш свій стіл, — Доброчинові стало прикро й бридко. Це повторювалося щораз, коли він ставав свідком брудної коромоли. Сігурд зрадив його. І все-таки не це викликало в ньому найдужчий спротив: Сігурд зрадив чужака. Огиду викликав оцей рідковусий отрок, який задля своєї вигоди зрадив найріднішого родака.
— Пришли Ждана Будимнровича, — сказав великому київському князеві Доброчин. — А сам сиди з пирувальниками...
ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ
В ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ
Вісімдесятидвохрічний світлий князь переяславльський Свенельд, сидячи біля розчиненого вікна малої одрини, в якій п'ять років тому помер його старший брат, дивився на себе в гладеньке срібне зиркало. Дивився чи не вперше в своєму житті. Дивився й подивовувався, не вірячи власний очам, бо бачив у зиркалі старого зморшкуватого лева. Колись, у далекому дитинстві, як було йому літ, може, зо п'ять або шість, купці подарували його батькові Ольгові лева. Лев лежав у залізній клітці й був дуже старий, його привезли з Багдада чи Дамаска. Лев мав довгий широкий ніс, заплутані в зморшках маленькі очиці, наче закапані козячим молоком, верхня губа в нього була товста й також довга, підборіддя голе й сиво-руде, а кругом голови й на шиї плуталися сиво-руді ж побляклі пасма. Тепер із зиркала на нього блимав такий самісінький перестарілий лев.
Свенельда ж посадовили в клітку: вигнали з княжого двору й загнали я сестрин двір, в оцей усіма покинутий Вишгород-Київський, у якому Ольга тримала колись золото, срібло та камінці, що стікалися сюди з усього світу. Коли тут помирав його старший брат, Свенельдові й на думку не спадало, що йому теж доведеться доживати віку в цьому холодному, покинутому всіма дворі, схожому на клітку.
Той старий батьків лев незабаром здох, його витягли з клітки й прикопали якнайдалі від Києва — десь у Хрещатому яру. Тепер Свенельд згадував про це й злорадо посміхався. Глибоко помилився той деревлянський робітник, коли подумав, що не варто боятися його, сина великого завойовника Ольга.
Доброчин сьогодні вранці повернувся переможцем з Червенських городів, але рано він справляє перемогу. Местиша та Ільдея-хан забарилися в низах — дарма, нічого. Местиша прийде з вікінгами та печенігами такого дня, коли цього ніхто й не сподіватиметься, а Сігурд відчинить йому браму Подільських воріт, які стережуть надійні люди.
День великої помсти ще настане.
Свенельд кволо посварився кулаком у бік города, що виднівся ліворуч од Претичевого дідинця. Київ здавався кріпким і незрушним, але Свенельд знав у ньому кожен рів і кожну заборолину на валу. Він ще не сказав свого останнього слова.
Свенельд надсилу підвівся й потяг ноги до дверей, бо думки розпирали його серце, й коли переступив через вичовганий покійним братом Асмусом поріг, протягло й незмащено зарипіла брама. Свенельд повернувся й виглянув у вікно. До двору вскочило кілька верхівців, а невдовзі на лізниці почувся квапливий гуркіт кованих чобіт. То могли бути вірні люди ярла Сігурда, але Свенельд раптом відчув, що в шлунку йому холоне.
Переселивши позаминулого року Свенельда сюди, Доброчин посадив тут і Сігурда з його сестрою та небожем, давши їм кількох челядників і робітників. Тепер кроки й голоси лунали на Сігурдовій половині хорому, й Свенельд, роззявивши від напруження рота, намагався вгадати з приглушених товстими стінами голосів, що там діється. Це тривало довгих кілька хвилин, які остаточно виснажили світлого князя, й він непомітно для себе опустився на лаву й закуняв. Останній рік таке траплялося з ним дуже часто. Коли ж він прочуняв і спробував глянути в бік дверей, то нічого не побачив, бо голова безвільно звисла мало не до колін, а в'язи подеревіли й заклякли.
На порозі хтось стояв. Свенельд почав обережно підводити голову руками, й коли нарешті достатньо підвів її, побачив Ждана Будимировича та кількох мужів з оголеними мечами.
— А ти спиш? — злобно посміхнувся воєвода молодшої дружини, ступивши через поріг.
Якась дивна сила звела Свенельда на ноги, змусивши його забути про гострий біль у в'язах і голові. Він глянув у темні сіни й упізнав Сігурда, руки якого були туго скручені попереду сирим ремінцем, а під оком яріла кривавиця.
— Чого ж мовчиш? — спитав Ждан Будимирович і тицьнув Свенельда пальцем у груди.
Свенельд уже забув, про що питав його воєвода, хотів був перепитати: "Що?", та тільки роззявив рота, а потім почав поволі падати назад. Він упав навзнак на неприбрану постелю, коли ж воєвода Ждан Будимирович підійшов і схилився над ним, незаплющені очі Свенельда перестали кліпати.
— Щекові щекова ж і смерть, — проказав воєвода молодшої дружини. — З розплющеними очима здох.
А на пиру так ніхто нічого й не помітив. Пирували з обіду аж до третіх півнів, і коли порозходилися спати, доброї півдружини й усієї раті в Києві вже не було.
Доброчин найбільше тепер думав, як би не насторожити своїх сватівників, що приїхали забрати його доньку. А вранці мав початися шлюбний семиденний пир.
Охрестити ж київську княжну повинні були аж у Гнезні, й за цей гріх перед дідніми богами Доброчин пообіцяв стребити Дажбогові свого найулюбленішого коня.
Світлий князь напучував уночі Претича перед витятою:
— Визбираєш варягів з усіх низових городів. Щоби й насіння не лишилося.
— Й сімейних теж? — запитав Претич.
Доброчин відчув глузування в його словах. Претич іще торік заперечував, щоб розміщувати "найвідданіших" варягів по низових городах.
— Щоби й на насіння не залишилося! — повторив Доброчин, — І спробуй здогнати Местишу Варяжка та печенігів. Хоч за Порогами — а здожени: чорні круки підпоможуть.