Ольг Святославович єдиний серед усіх трьох був народжений для великокняжого столу. Був би живий його батько Святослав — неодмінно призначив би на своє місце середульшого сина: Ольг був рішучий і сміливий, як він сам, але й розважливий і хитрий, як їхня прабаба Ольга.
Усі такі порівняння смертельно ображали Марію й розпалювали в ній злість. Порівняння були не на користь Ярополка, й коли Володимир зрідка приходив глянути на її отроча, Марія аж блідла. Сьогодні вона просто кинула йому в лице:
— То ти вбив його батька!
— Я не вбивав, — так само зблід від обурення Володимир.
— Чужими руками вбив його.
— Це неправда!
Марія глянула у вічі своєму новому мужеві зблизька:
— Неправда? Коли не ти, то твій вуй Доброчин!
Володимир вийшов і подався до порожньої гридниці, Марія теж вийшла й мало не збила в сінях другу Володимирову жону. їй раптом закортіло розповісти Рогніді всю правду — розповісти просто так: аби допекти рудій варяжці. Вона підійшла й провела пальцями по її вишиваному рукаві.
— А чи ти відаєш, — майже лагідно сказала вона, — що Святополк народився семимісячним?
— То й що? — здвигнула плечем Рогніда. — Мій Ізяслав також семимісячний.
І вивихнулась та й пішла, але на теремі раптом обернулася й ошелешено глянула на Марію:
— Бреши, бреши! — й аж ляснула себе по стегнах. — Ну в тебе ж і голова... Але нікого ти цим не обдуриш. Святополк — Ярополків син!
Вона з реготом побігла до нового хорому, де сидів світлий князь, а Марія з сумом подумала, що Доля по-своєму розпорядилася її життям: призначила їй ділити мужа з Рогнідою. Рогніду сватав за Ярополка ще Свенельд, і Марія раділа, коли Володимир перехопив у старшого брата полоцьку княжну, але все одно не змогла втекти від невблаганної Долі, в якої виявилась міцна рука: так або так Марії довелося ділити мужа з Рогнідою.
День поволі доходив кінця. Марія сиділа в одрині й годувала сина груддю, син іноді боляче кусав її за сосок, але цей біль уселяв у душу тільки радість, мов невиразна обіцянка грядучої мсти.
В розчинене вікно Марія бачила Володимира, який разом з Доброчином виходив з княжих воріт. Щось у городі мало статися.
Син заснув. Марія поклала його в колиску й, випроставшись над ним, з раптовим тремом у колінах перехрестилася, шепочучи слова клятвеної ворожби. Присягалася зробити все можливе, щоб Володимир зненавидів оцього малюка, а потім зробити навіть неможливе, аби Володимира зненавидів і Святополк.
В одрині вже посутеніло, коли челядниця внесла недогарок і позасвічувала від нього свічки на столі. По кутках ожили тіні, але вони не викликали темних думок. Челядниця таємничим голосом проказала:
— Щось там знову коло Красних воріт... Мабуть, вертаються варяги.
— Хто тобі сказав?
— Закур з пекарні, княгине... Зачинити вікно?
Дівчина була русява й худенька, а в очах у неї відбивались вогники свічок. Її острах несподівано передався Марії, й вона відійшла за стіл.
— Позабивай усі мої вікна прогоничами.
Челядниця побігла виконувати наказ, і Марія чула з одрини, як вона грюкає знадвору лізницею й просиляє шворні прогоничів у дірочки. Потім вона прийшла й позаклинювала шворні зсередини скобками.
— То мені вже йти?
— Переповий Святополка.
Виконавши й цей наказ, дівчина стала коло порога, аж поки Марія дозволила їй іти. Мала б звеліти челядниці забрати дитя до себе, бо Святополк часто прокидався й будив її, але Марія воліла прокидатись од дитячого вереску, аби тільки не лишатися в одрині самій.
Разом з ніччю починались її тортури. Вона косувала на темні кутки, де прокидалися шарудливі або мовчазні тіні, як і за Ярополкових часів. І все-таки не вони найбільше лякали Марію, її змагало оте невгасиме вогнище в ній самій, яке цілий день ледве жевріло в попелі буденних клопотів, а звечора розгорялось вогнем.
Спершу Марія намагалася думати про Ярополка, але Ярополк був мертвий, а живий думає про живих. І тоді в Маріїній уяві поставав образ живого Володимира, їй ставало млосно й од жару наморочилося в голові, Марія поринала в напівсон-напівмарення, а схід сонця зустрічала розбита й лиха.
Й це повторювалося щоночі.
А Київ цієї ночі теж не спав. Десь біля Красних воріт і всього полудневого валу стояв невиразний гомін, іржали коні, й чувся цокіт копит, а в Маріїній уяві все це набирало рис багатотисячної витяги, яка поволі звивається правим берегом Дніпра. В такій витязі Святослав привіз її колись до Києва.
ЧЕРВЦЯ Ж ТАКИ
В ДЕВ'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Позавчора пізнього вечора повернувся з Росі полк Ждана Будимировича, а Сігурдові вікінги почали прибувати лише тепер. То була добре задумана й не гірше виконана витяга, й Доброчин аж руки потирав.
Тиждень тому, виряджаючи полк за Рось, він сказав Жданові Будимировичу:
— Ніяких там печенігів нема. Ільдея-хан кочує десь лівим берегом — ну то й нехай. Десь там-таки з ним Местиша Варяжко — хай собі й він сидить: нам і до нього нема діла. Твоє діло буде таке: одведи варягів якнайдалі, хоча б і за саму Рось. А тільки-но трапиться нагода — нишком утечи од них і біжи сюди. Мусиш бодай на півдня їх випередити! Зрозумів? Біжи щодуху!
Ждан Будимирович добре все розумів: треба будь-що видурити варягів з Києва, а потім увійти в город без них. Полки були приблизно однакові: по тисячі мечів, і хоча варяги здавалися більш досвідченими, Ждан Будимирович не боявся за своїх. Він перевірив їх на всій путі від далекого Новагорода.
До Халепа дійшли за день. Наступного дня сягнули майже під Борчеськ, у якому сиділи чорні круки, й тут Жданові Будимировичу просто пощастило. Під Борчеськом трапився невеличкий печенізький полк — сотні півтори комонців, і Актутруян більше не сумнівався в правдивості Доброчинових слів. Актутруян сам запропонував Жданові Будимировичу:
— Удармо з двох боків — ти з лівого, а я з правого.
Ждан Будимирович повів свій полк, погнав печенігів просто в руки варягам, але несподівано з Борчеська вийшли чорні круки, й цього навіть Ждан Будимирович не сподівався.
Січа під Борчеськом затяглась. Чорні круки з невідомих причин вирішили допомогти печенігам, можливо, через те, що ті доводились їм далекими родичами, а між варягами й чорними круками злагоди зроду не було. Борчеськ визнавав зверхність лише київського князя й стеріг полянську землю від кочових орд, а на стягах Актутруяна не було знака київського князя.