Хоча попереду була суцільна пітьма й невідомість.
— А чому не знайдеш для Олафа бояришні або княжни? — підморгнувши на молодь, спитав світлий князь.
То було знаком, що попередню розмову закінчено й слід перейти до інших справ. Сігурд зрозумів натяк і перейшов до весільних клопотів.
— Ще молодий. — Він теж підморгнув у бік Олафа, потім несподівано споважнів: — Твій небіж має стіл у Новігороді, а ми тиняємося по чужих краях. Як ще воно буде...
— Буде так, як толковано й перетолковано. — запевнив його Доброчин. Варязькі князі мусили князювати на варягах. — Олафа підсадимо на батьків стіл. — Він наголосив на отому "батьковому". — А ми з тобою лишимося вуями королів... — Нараз Доброчин замовк і глянув на Володимира, якому короленко розповідав щось смішне, бо Володимир зрідка порскав у кулак і крутив головою. — Який сьогодні день?
— Понеділок... — Володимир спохмурнів. Був понеділок, коли не належало розпочинати жодних поважних справ...
ТОГО Ж ЛИПНЯ
В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГЕ
Вранці Володимир сказав:
— Про брата Ярополка вони набрехали. Ярополк і не думав сватати полоцької княжни.
Доброчин насторожився:
— Звідкіль маєш таку брехню?
— Від одного полоцького челядина. Свенельд прислав був сюди свого огнищанина Каніцара, а Каніцар сказав Ругвальдові так: "Якщо не піддасишся Добрині, висватаю за Ярополка твою Ругнідь".
— Де цей челядин? — спожвавився Доброчин.
— У стайнях.
— Як його ім'я?
— Не відаю... Піду знайду.
Незабаром Володимир повернувся з челядином, од якого пахнуло кінським потом і кізяком.
— Звідкіль знаєш про Каніцара? — запитав його Доброчин.
— Говорив з Ругвальдом у стайнях.
— Коли?
— Після водосвяту.
Челядин повторив Доброчинові все те, про що перед цим казав і Володимир.
Це знімало з пліч Доброчина зайвий тягар. А він бачив, що Володимир теж мовби звеселів.
Молодий новгородський князь таки заспокоївся. Хоч Ярополка він ледве пам'ятав, але той був йому рідним братом, і відбивати наречену в брата він не хотів. Тепер же все з'ясувалося.
Увійшов Ждан Будимирович з рушником через плече. Кілька днів тому він був сватом, а тепер став старшим весільним дружком.
— Княже Володимире, наречену жону твою ведуть!
Воєвода молодшої дружини був задоволений: його невдале сватання врешті обернулось кращим кінцем. Це здавалося добрим провістом. За Жданом Будимировичем увійшов Угоняй. На старому бояринові була розкішна соболина шапка — не зважаючи на спекотний день, — а жупан золотого грецького ткання підперезаний кільчастим чересом, на який з плеча спадав мережаний рушник. А якщо до цього додати ясно-сині чоботи з золотими ж таки острогами, що мовби розтрушували по світлиці золотий горох, — можна було подумати — влюбляється не молодий новгородський князь, а цей старий сивобородий боярин.
На Володимирі був лише голубий жупан, підперезаний широким білим опоясом, а княжу гідність виказували хіба що червоні чобітки, без яких Володимир здавався б дружинним отроком.
Угоняй підступив до нареченого й теж пов'язав його рушником:
— Чого мнешся? Княжна уже, вважай, коло княжих воріт, а ми ще мнемося.
В цьому весіллі все було навпаки: наречений сидів у хоромі нареченої, а її повели вбирати та заплітати в чужий дім. Бо наречену належало вести до нареченого, а куди поведеш, якщо б вона лишилась у тому самому хоромі?
Князь із дружком та весільним боярином вийшли за поріг.
У дворі до молодого прилучилися старі та сотенні воєводи, попереду виступав світлий князь Доброчин, який був посадженим батьком. Насходилося повен двір воїв та полочан, вільною лишалась тільки вистелена килимами доріжка, що вела від хорому до воріт. Звідти почулося:
— Йдуть! Ідуть!
— То й ми рушаймо, — озвався Доброчин, і всі посунули назустріч поїздові, топчучи хазарські килими. За весільниками йшла челядниця й підмітала килими віником, бо князь мав вести до хорому наречену жону. Челядниця метала віником туди й сюди надміру старанно, зумисне на ноги новгородців та вільних полочанок і полочан, які не могли їй у цю мить нічого заподіяти.
Пісня наближалася до воріт:
Да што ж то за огонь палаєть, огонь?
Да то ж не огонь, а горячий конь,
А на коні князь гарцуєть,
Молодую на седьолко садіть... ух!..
Пісні були знайомі й незнайомі Володимирові — позаторік йому співали трохи інших пісень, і він мимоволі згадав Людмилу. Володимира не мучили думки, ніби він чинить супроти неї щось негоже: князеві належало мати більше жінок. І все-таки його не покидало почуття невдоволеності собою. Втішала тільки свідомість того, що зіб'є пиху з дикої княжни Ругнеди, змусивши роззути "робичича" в усіх на очах.
І все-одно це було замалою втіхою.
Доброчин став у воротях із хлібом-сіллю на рушнику. Цей дар мав перейняти батько нареченої, але батька а княжни не було, замість нього вийшов наперед Сігурд-воєвода — посаджений батько княжни. Обидва посаджені вклонились один одному, й першим це зробив світлин князь, бо Сігурд зовсім не знав тутешніх покоєвих звичаїв.
Весільники знову заспівали обрядових пісень, посіваючи молодих житом-пшеницею та всякою пашницею, хоча наречених іще не скрутили спільним рушником, а коли нарешті скрутили й знову сипали й посівали, — Володимир почув, як Доброчин питає в Сігурда:
— А де ж матір княжни?
— Затялася й не схотіла, — відповів той.
Це зовсім не вразило Володимира — княгиня щойно поховала мужа та синів.
На подвір'ї біля хоромної лізниці жевжикуватий волох приніс у жертву Ладі овечку й овника, помастив тією й тією кров'ю праві долоні князя та княжни, й нарешті всі з піснями посунули до хорому. Попереду ступав весільний старійшина Угоняй, обсипаючи народ жменями срібних кун та ногатих...
Уже після світличного обряду, на якому мали бути лише найближчі родаки, наречений князь Володимир Святославович, сидячи поряд з Ругнедою за довгим столом, де тепер зібралися всі весільні гості, з прикрістю думав про те, чого не минути.
Наречена під напівпрозорим дамаським покривалом була схожа на нерухомий білий пень, до якого князь боявся торкнутись. Тепер Володимир уже шкодував про все. Така ротата й довгогуба, бридливо думав він про нову жону, — наче муромка або чудинка...