Коли прийшла чутка про Людвікову смерть, Ярополк злякавсь, але й утішився: поменшало на одного опікуна — найнестримнішого! Це мало остудити Свейнальдрові голову бодай на час. Та ось місце Людвіка займає його молодший брат Мстислав Варяжко.
— Кров покличе за собою нову кров, — сказав Ярополк і вперше прямо глянув на Свейнальдра, але й цього разу не витримав погляду колючих старечих очей. Тоді вирішив говорити до Мстислава, й той не побажав цього: похмуро і вперто дивився в слюдяну шибочку.
Свейнальдр підійшов до Ярополка й поклав обидві руки на стіл. Тепер молодий київський князь не міг одвести погляду від зморшкуватих рук Свейнальдра, який сказав:
— Це ти мудро мовив. Із тебе колись виросте справжній князь, достойний великого столу. Кров покличе за собою нову кров. Я те саме сказав і Местиші. Бо так і є. Коли б він убив Ольга, ти мусив би домагатися від цього мсти. Так я речу?
Це було настільки несподівано, що Ярополк і Местиша пороззявляли роти. Київський князь ледве вимовив:
— Так речеш.
Але Местиша рішуче підійшов до батька.
— Я свого слова не зречусь! Брат мститься за брата — такий давній закон.
— Це ти сказав вельми мудро, — знову мовив до Ярополка Свейнальдр, наче не чувши сказаного сином. — Коли рід од роду домагається кровної мсти, це часом виростає в поспільну коромолу, а смута заливає всю землю й переходить на чорний люд. Спершу змагаються брати з братами, по їхній смерті надходить черга двоюрідним братам, а далі вже вуям, і так без краю й кінця: поки не лишиться в родах жодного мужа.
— Однак того хоче закон... — уже не так певно сказав Местиша.
— Помовч, — примирливо, але твердо перебив його старий. — Синова смерть пече мене дужче, аніж тебе. Ти брат, а я йому батько. Й коли вже це я кажу, маєш мені йняти віру: не треба домагатися мсти. Послухай он київського князя. Він літами ще вельми молодий, а каже як старець.
Такого зроду ще не було. Свейнальдрів голос бринів м'яко й лагідно. Ярополк з надією глянув на світлого князя віч-у-віч. Той тихо зітхнув і пригладив бороду. Покручені старістю пальці були прозоро-жовті, як віск, і лише це насторожувало молодого Ярополка. Ним потроху знову почав оволодівати страх.
Свейнальдр зчепив руки й хруснув пальцями, й від того лихого звуку Ярополка кинуло в піт, аж розстебнув пряжку корзна, яке повисло ганчіркою на лівому плечі. Він чекав од Свейнальдра якогось несподіваного випаду, і світлий князь урешті-таки його зробив, хоча Ярополк відчув це трохи пізніше, бо голос був так само розважливий і м'який.
— Час по-справжньому взятися до високого столу. Ти вже ввійшов у зрілі літа, я бачу. Можеш дати лад нашій землі. Не забувай: київський князь на Русі перший, а ним Святослав посадовив тебе.
— Що маю чинити? — насторожено спитав Ярополк.
— Показати братові, хто є першим на Русі, — повторив Свейнальдр Ольгсон.
Ярополк несподівано настовбурчився й став схожим па молодого півника, в якого щойно виріс гребінець.
— Хочеш, щоб я вбив свого брата?
Старий півень великодушно відступив, не дзьобнув неопереного. Він тихо сказав:
— Мстить брат за рідного брата. Але мій молодший син такоже не йде на мсту, бо якщо князь почне ганятися за князем... Я вже казав тебі. Та й ти сказав не гірше за мене. Я лише речу, що кожен на Русі має знати своє місце. Зрозумів? Маєш показати молодшому братові, що ти великий князь. Навіщо вбивати Ольга? Лише покажи йому, що ти старший.
— А як? — Ярополк затамував подих.
— Як-то як! То чиниться скрізь однаково: візьмеш дружину й підеш через Ірпінь.
— І битися з рідним братом?
— Пощо? Я не казав битись, а настрахати древлян.
— А то не одне й те саме? Якщо його не вб'ю я, то вб'є Местиша чи котрийсь Местишин гридень.
Ярополк мовчав. Він поглянув по черзі на Свейнальдра і його сина. Местиша теж був спантеличений не менше від нього й ховав очі по кутках. Сталася якась дивна зміна. Ярополк чекав цієї розмови ще з зими, всі його думки крутились навколо середульшого брата. Він любив запального й справедливого Ольга й боявся, що Местиша домагатиметься Ольгової крові за Людвікову смерть. Местиша був, безперечно, дужчий і зуміліший витязь. Ольг наврядчи переміг би його, хоча й переміг Люта. А коли б і зумів, Местиша Варяжко знав безліч хитрощів: дружинні вікінги звикли перемагати супротивників не так мечем, як підступами. Зрештою, в Ольга могли пустити затруєну стрілу.
Але щось у Києві змінилося: щось таке, чого не знав навіть Местиша, Свейнальдрів син. Свейнальдр зроду не розмовляв так лагідно й терпляче. Нині він ні разу не підвищив голосу й не грюкнув кістлявими пальцями по столі, й Ярополк замислився. Що ж змінилося в княжому дворі?
Ярополк уперше за свої дев'ятнадцять літ відчув себе дужчим. Хоча так і не збагнув, чому Свейнальдр Ольгсон розмовляє з ним як рівний з рівним.
Местиша Варяжко й досі водив очима по кутках, але він уже здогадався, чому батько так терпляче вмовляє малолітнього родака. Проте одного Местиша теж не міг збагнути: до чого ж був отой учорашній знак? Про шо попереджали його Доля, дідівські боги чи теперішній бог Ісус Христос?
І лише в ліжку Местиша раптом здогадався: це ж він сам себе врятував! Його охопила невимовна радість — навіть потягся до череватої Раймунди й поклав руку на майбутнє дитя. Він правильно збагнув знамення Невидющої: вчинив добро, й вона тепер відвела від нього косу Смерті.
ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ
В П'ЯТИЙ ДЕНЬ
Шестипалий Муромців отрок Вадим брався вранці розгрузлим Боричевим узвозом, коли до нього підступив лахмітний шолудивий дідо й торкнув пальцями за рукав:
— До гридниці?
— А тобі що-о?
— Нічого. Не впізнаєш?
Вадим аж нахилився до діда:
— Ні-і...
Небо над Подільськими воротами вже біліло, хоча в проваллях Гончарівни ще стояв досвітній енній туман, над яким то там то сям здіймалися димовища гончарень, тягнучись аж до городських воріт. Дідо говорив простудженим голосом:
— А я тебе одразу впізнав. — Муромець поховав руки за спину. Через ті руки його знали всі, навіть якщо зроду не бачили. Лахмітник знову прорипів: — Я поночі рук не розгледів. Упізнав тебе через твій зріст і ходу: ти хтів би видаватися меншим і горбишся. — Старий захихотів репнутим голоском: — А на турів більше не ходиш?