— А куди йдеш? — спитав велетень, бо Настас так нічого й не відповів.
— Нікуди.
— Як же то? Такого не бува-ає... Он я...
Настас поквапливо перевів розмову на інше:
— А ти ж як оце?.. Ходив лісом, а тур на тебе й напав?
Здоровило засміявся:
— Я сам на нього пішов!
— А де ж твоя... сула чи бодай сулиця?
— Та на-ащо вони мені? Хіба рук не маю? Сулою кожен прохромить тура, а я хочу та-ак, сила на силу, хто кого, о!
Муромець розчепірив могутні руки й потрусив кулаками, глянувши на переможеного в герці бугая.
— В тебе все лице в багнищі, — запопадливо сказав Настас.
— Підняв був мене трохи на ро-оги. Але ж і я не пускав!
— І ти часто таких ото турів?..
— Таких — ні. Отакого впе-ерше, досі здолав був чотирьо-ох, але набагато менших.
Настас підійшов до нього впритул, та тут же мусив позадкувати: він не сягав Муромцеві й до плеча.
— А ти ж ким у Києві? — спитав Настас. — Боярином чи княжим гриднем?
— Хто — я? Хіба схожий на рудого варя-ажина? Я руси-ин, а русинові до гридниці... як долині до гори-и.
— То чого ж звешся Муромцем, коли ти русин?
— Мого прадіда ще князь Ольг водив до Мурома. То через те. Нас у городі й на Подолі всі зовуть Му-уромцями. Волосся у велетня було темне й майже сягало пліч, як і в кожного полянина, густі чорні брови дивилися кінцями трохи вниз, а на бороді ще й не сіялось.
Настас аж тепер збагнув, що перед ним отрок. Після дивного герцю Муромець трохи відпочив, щоки його порожевіли.
— Що думаєш чинити з отсим?
Настас із повагою глянув на мертву тварину.
— З отси-им? — Юний велетень мав звичку перепитувати. — Збігаю додому й приведу волі-ів.
— До Києва?!
— А то батько духу дадуть, як почують, що я зламав в'язи турові й покинув отут, у Дорогожицькій пущі. Ти постережи, щоб вовки не подерли шкуру, а я туди й назад...
Вік ще раз обтрусився й побіг легким підтюпцем, неначе допіру й не лежав мертвий на витолоченій мокрій землі.
— Опудало шмаркате, — вилаявся Настас, бо той навіть не спитав його згоди. Настасові засмоктало під ребром — страшенно хотілося їсти, але в пазушному капшуку, крім пригорщі жита, нічого не було. Він дістав пучку зерен і заходився жувати. Тоді втупивсь у ще не захололого дикого бугая — міг би відрізати найліпший шмат і дати ходу, але чужий ліс і близькість великокняжого Києва не дозволяли витягти ніж з рукава. Доручення цього дітиська ні до чого його не зобов'язувало, кожен мусив сам дбати про свій живіт. Настас вирішив трохи посидіти, поки той віддалиться на якусь версту, а тоді встати і йти далі своєю дорогою.
Але де ж вона, ота клята дорога, з несподіваною журбою подумав Настас. Дорогожичі, потім Поділ і город над ним, але що він там чинитиме? Та й хто його впустить туди, бездомного ізгоя? "Було б таки схилитись перед батьком і нікуди не йти, якось перетерпіти", — подумав Настас, та в уяві виник образ суворого отця пресвітера, й він лише сердито крутнув головою в бік невидимої Десни, де лишився рідний дім та батько з матір'ю. Вороття назад не було, тепер мав сам про себе дбати.
Знову кинувши на зуби кілька зернин, він жував їх доти, доки каша зробилася солодкою й перед очима поплив теплий туман.
Прочумався Настас від одчуття невиразної тривоги. Між деревами теж зависав надвечірній туман, і це ще дужче лякало Настаса. Він глянув на забитого бика, з роззявленого рота якого текла червонувата піна, схопився й побіг майже в той самий бік, де зник за хащами Муромець, та згодом звернув ближче до Дніпра, щоб не зіткнутися з тим київським здоровилом.
Але цілоденні мандри давалися взнаки. Настас відчув голод і лихе тремтіння в колінах. Він спинився й зиркнув назад, де лишив тушу забитої тварини. Не завадило б одрізати собі бодай невеликий шматок, а вранці спекти й наїстись. Проте обережність узяла гору й погнала Настаса ще далі до Дніпра. В княжих лісах небезпечно було ходити із свіжиною за пазухою — міг натрапити на випадкового дружинника або лісника, а Настасові тепер доводилося начуватись.
Він пройшов понад якимось ручаєм сажнів із сто, й коли глянув праворуч, од несподіванки мало не зомлів: на високій лисій горі проти ще зовсім ясного неба височів чорний хрест!.. Настас поклав на себе знамення. Душу його заполонило досі не звідуване почуття: холодний страх і разом з ним щемлива радість. Не добираючи стежок, він почав квапливо дертися крутосхилом, ковзаючи по слизькій глині й чіпляючись обома руками за колючі прутики дерези. Й коли подолав кручу, скинув шапку і знову перехрестив лоб: раз, удруге й утретє.
Тепер він уже знав, де опинився. Це була відома всім навколишнім християнам свята гора Хорив[1], а на ній не менш знана церква, про яку отець пресвітер так багато розповідав йому. Церква була невеличка й рублена, над дверима стояв трохи перекошений хрест, а Настасові вона здалася більшою й пишнішою за вишгородський теремний дім, до якого новий володар, великий київський князь Ярополк, ще й не заглядав після смерті свого батька Святослава.
У божниці Христовій Настас іще зроду не бував. Його пойняла ляклива цікавість: заглянути у вузеньке причілкове вікно, зиркнути бодай оком — а там хоч нехай що, навіть коли б довелось осліпнути від божого сяйва. Настас навшпинячки підійшов до церкви й спробував заглянути в чорне вікно, та воно було занадто високо. Він глянув туди й сюди, шукаючи пенька чи каменюки, але нічого не вздрів поблизу, а навколо вже лягли сутінки, й коли в церкві щось зашаруділо і з віконця вискочив чорний кіт, Настас кинувся бігти з гори й спинивсь аж у долині, де холодно зблискувала проти блідого місяця вода ручая.
Зо страху пересохла горлянка. Бог його покарав. Такого знаку Настас не міг і сподіватися: мари в личині чорного кота. Хрест на божниці й тут його переслідував. Настає розглянувся й чкурнув униз понад ручаєм, і коли хреста не стало видно, підійшов до берега й хлюпнув собі в рот пригорщ холодної води. А коли підвівся, над ним стояв кремезний чоловік. Настас хотів був знову перехреститися — то могла бути та сама мара, що допіру вискочила з церкви. Він стулив два пальці й підніс до чола, та чоловік блискавично перехопив його руку:
— Це він?