Ввійшов великий київський князь, який досі оглядав світлиці царського хорому.
— Скрізь темно, чимось тхне... наче церквою святого Іллі в Києві, — сказав він. Потім вийшов до сіней і повернувся з головним воєводою. — Оце Ждан рече, ніби братко Любомир приїхав.
Ждан потвердив Володимирові слова, Доброчин гукнув тлумачеві випустити Лідулфоста, потім спитав:
— З чим приїхав?
— Мовчать, — стенув плечима Ждав Будимирович.
— Давай боярина Вовка сюди.
Згодом увійшов Любомир Вовк і розглянувся. Певно, царські світлиці Любомирові не припали до смаку, бо він тільки хмикнув. Ждан Будимирович і Володимир стояли обабіч нього як вартові.
— З чим приїхав? — порушив мовчанку Доброчин.
— З голими руками, — відповів Любомир Вовк, навіть задля переконливості простяг вивернуті догори долоні. — Цар Василій рече, що наш полк більше йому не в надобі.
— А про ту "багрянорідну" що він рече?
— А нічого! Сказав ляше про полк. Мовляв, коромольного Фоку переможено, — йдіть під три чорти.
Доброчин почав міряти світлицю кроками, тоді наче натомився й став коло вікна, заскленого різнобарвними скельцями. Вів думав знову про те, що людині не може без кінця щастити. Свою міру Доля відмірює дуже скупо й рідко подає двічі вряд. Світлий князь хотів побути сам і вийшов. За воротом його огорнула тиша безлюдного двірця, засадженого рожевими й жовтими трояндами, які вже почали цвісти. Це нагадало світлому князеві, що сьогодні велике свято трійці й до оселі треба вносити зелене гілля й траву. За мурованими парканами двірця гомонів Корсунь, який не визнавав цих варварських свят, і в Доброчиновій душі збурювалась хвиля, ладна поглинути город і городян.
Пізнього вечора, коли небо всипали зорі й стало виразно чути морський прибій, що гуркотів з трьох сторін Корсуня, світлий князь слухав докладну розповідь свого гінця.
— Чи не намагався цар чинити кови тобі й Звенкові Претичеві?
— Чим би він їх учинив!
— А Звенко Претич сказав цареві, куди йде?
— Цар думав, що полк вертається на Русь. А Претич вийшов на Траянову путь і звернув до Самуїла в Македонію.
— Василій уже знав, що Самуїл обступив город Веррію?
— Увесь Царгород знав. Але вони позбулися Фоки й радіють.
— Коли Претич звернув на ту Траянову путь?
— У двадцять пятий день травня місяця, — сказав переяславльський посадник Любомир Вовк.
Доброчин здивовано глянув на переяславльця. В двадцять п'ятий день травня Лідулфост пустив оту Настасову стрілу. Доброчин нагадав про це Жданові й Володимирові, які мовчки слухали розповідь сина Вовчого Хвоста, але й нагадування не підняло загального настрою.
Доля була заздрісна й ревно чергувала на своїй ниті вузлики щасть і нещасть.
МІСЯЦЯ СЕРПНЯ
НА МАКОВІЯ
Надійшли вісті від Яна Усмошевця, й Доброчин убачав у тому божу руку. Ян повідомляв, що Звенко Претич прибув зі своїм полком у 31-й день місяця травня, а за два дні по тому Веррію вийняли мечем.
— Так це ж якраз у другий день червця! — з раптовим хвилюванням вигукнув великий князь.
У цій події Доброчин і вбачав божий промисел. Це ніяк не могло бути звичайним збігом подій. Звенко Претич вийшов на Траянову путь у 25-й день травня, коли Доброчин одержав звістку від Настаса й перекопав корсунський водогін. Веррію Усмошвець і Претич разом з булгарами вийняли у 2-й день червця. Топарх Іраклій прислав сольство того самого дня:
— Знемогли ми водною жажею. Якщо скажеш Василієві-царю, що ми боролися з вами до останку, вдамся тобі.
Й того ж дня відчинились корсунські ворота.
Це не обійшлося без божого промислу й божої руки.
А ось чого належало чекати далі — того Доброчин не знав. У 27-й день червця на небі з'явилося нове знамення: велика яскрава зірка з довгим хвостом, який поволі обертався,-ввечері показував на всхід, а над ранок вивихнувся на захід.
Ніхто в стані ніяк не зміг витлумачити знаку опахатої зорі.
Це вселяло в душу Доброчина відчуття тривоги й непевності.
Старійшина київських волохів колись одразу розтлумачив йому значення вогняних стовпів, що майже тиждень простояли в цвітні над Вишимгородом-Деснянським. Сталося все так, як і передбачав старійшина: за півтора місяця Корсунь удався на ласку киян.
А що знакувала хвостата зірка?
Доброчин знав — цареві Василію зараз однаково вельми сутужно. Варду Фоку Василій переміг, скориставшись воями Звенка Претича, але залишився Варда Склір. То був не менш досвідчений і небезпечний ворог, який ще раніше від Фоки оголосив себе царем. А з переходом Претича до Самуїла Василій не тільки позбувсь Київського полку, але й лишився беззахисним перед булгарським царем: булгари взяли Веррію й могли так само взяти Сблунь. У кінці травня Василій легко розпрощався з Київським полком, але він тоді ще й не підозрював, що Доброчин звелів Звенкові Претичу перейти на бік булгар. Василій десь-то тільки тепер збагнув усю скрутність власного становища.
Гінців же від Василія не було.
Ця непевність тривала до кінця червня місяця. А того дня, коли хвостата зоря нарешті зникла, до Корсуня прибув корабель — велика дирема о двох рядах весел з кожного боку. Рівнобіжне берегом ішов невеликий полк — сторожова сотня тмутороканського князя Воїжира, Доброчинового сла.
Доброчин спершу зустрівся з Воїжиром. Тмутороканський князь був стомлений і злий, бо греки, крім весел, нап'яли вітрило, й сотня вершників ледве встигала звивистим берегом за кораблем.
— З чим вертаєшся? — спитав Доброчин, силкуючись розгадати по стомлених очах Воїжира, з якими вістями він прибув до царя.
— Не знаю, — відповів тмутороканський князь. — Переляк там вельми великий, але грецька пиха також не має меж... Я сказав цареві все чисто, як ти велів. Я собі мислив, що він одразу ж пошле з нами свою сестру, а він послав якихось у чорних корзнах...
— Ну й хто ж там на кораблі?
Воїжир скривився:
— Він рече, що вже не раз бував у Києві...
— Архімандрит Грек Мудролюб?
— Він ще по-нашому сяк-так тямить...
— Мабуть, він.
Грека Мудролюба Доброчин вітав у Корсуні — але вже наступного дня. Й те, й те справило на базиліка належне враження. З архімандритом прибуло зо п'ять десятків людей, убраних переважно в чорне, в чорному були навіть челядники та тоухмі. Але Доброчив звелів увести тільки архімандрита. Грек переказав од імені царя Василія доброго здоров'я й довгих літ, а потім застиг із нахиленою до правого плеча головою. Третім у світлиці був Настас. Доброчин більше нікого не запрошував — перші слова грека він волів почути сам. Архімандрит чемно чекав дозволу говорити, й коли світлий князь кивнув, той почав з давно знайомого: