Ну, про Акуна вона без нас урядила. Як на те глянув Свенельд — я того не відаю, тільки навряд чи обійшлося тихцем, бо Свенельд усі дні дививсь на мене вовцюрою. Ну, та вже було, як було. Зібралися ми й поїхали. Стара їхала критим візком, а ми за нею верхи. Твій батько був веселий і раз по раз вискакував наперед, хоч дорога була грузька й уся в калюжах, а стара одно погукувала па Святослава:
— Куди так біжиш? Не на весілля їдемо...
А вже далеко за переправою каже мені:
— Зумів хитрощі десятницькі? — Я мовчу. — Світлому князеві не личить бути десятником. Це тобі вже котрий рік?
Кажу: двадцять четвертий.
Каже:
— Отож! Скажу Свенельдові, хай сотню дасть. Швагрові великого князя не личить бути десятником. Після шлюбу й скажу.
Вона це мовила таким голосом, що я одразу збагнув, як вона остерігається брата й нетія Людвіка.
Твій батько каже старій:
— Нащо аж після шлюбу? Оце вже хай на сотні й сидить!
А стара якось кволо похитує головою.
До Переяславля їхали ми цілих три дні, бо їхали ж тільки ступою — через стару. Я ще зроду не бував у Переяславлі, припала мені до вподоби ця земли, а стара й собі каже:
— Добру україну придбав брат.
Їй цей Переяславль був наче більмо на оці. Ну, та помисли сам: тут сиділа й тута померла її дочка Передслава, а господином україни був Свенельд, бо Передславин муж був тільки Свенельдовим посадником. Сміхота, й край.
Ну, була річниця на могилі твоєї баби Передслави, після того — поминальна страва в хоромі та кутя, а я сидів за столом і дивився на Вовчого Хвоста й твого батька. Одразу було видно, що це рідні брати, хоч батько твій був молодший на цілих двадцять п'ять років: такі самі очі, лоби й носи, тільки Вовчий Хвіст із вусами та бородою, а в твого батька лише вусенята на верхній губі.
Тоді мені в голову запала думка, і я сказав старій:
— На весіллі Святослава треба оббрити. Вона скинулася: як це так?
— По-деревлянському, — кажу, — як брився велій жупан іскоростенський: тільки вуса та оселедець на голові.
Замислилася, згодом каже до Святослава:
— Маєш повернути собі булгарський стіл. Твоя мати була донька великого князя Владимира — не забувай про це. Ігор не вмів одвоювати, а ти відвоюй.
Коли ми вернулися з Царягорода, Григорій-пресвітер мені казав, нібито стара говорила про свої права на булгарський стіл з царем Костянтином, але Костянтина брали чорти, тільки-но хто заводив про Булгарію.
А стара, поки й жива була, одно торочила твоєму батькові, щоб пішов та зайняв булгарськнй стіл. І таки свого доторочилася. Коби ти лише бачив стару, яка вона була щаслива, коли Святослав за два роки перед її смертю сів на булгарському столі!
Ну, та до того ще було вісім років, а в Переяславлі я ще й думки не мав про те, що це колись буде й станеться. й що батько твій накладе гарячою головою саме через той стіл. Хоч Щековичі ціле життя пнулися до Булгарії. А головне Свенельд. Претич же одговоряв твого батька.
Ну, а в Переяславлі я не зводив із старої очей. Вона провела поминки з добрим зиском для себе: разів з десять балакала око до ока з Вовчим Хвостом, братом Святослава. Врядилася вона з Вовчим Хвостом.
Уже перед Києвом сміється до Святослава:
— То коли ж думаєш засилати сватів?
Батько твій не озвався. Та й сам розсуди: Святославові в голові влови та раті, а стара торочить йому ще про один злюб. Та й мені теж на душі було не з медом: шкода стало сестри. Не любили вони одне одного.
Хто ж тоді знав, що так злюбляться! Батько твій і після того думав тільки про копія та мечі, але якби не твоя мамка, а моя рідна сестра, він би літував і зимував у полі: така ратна душа була! То здолав хазарського хакана, то долучив до Києва Тмуторокань, то пішов на ясів та касогів, то підібгав під себе вятицького князька, то за Дунай ходив п'ять лід зряду: одно рать і рать. Ну, та вже як з'явиться було в Києві — зразу ж до вашої сім'ї: причаклувала його твоя мамка. Він любив і тих двох дітей, але Ярополкова мати сиділа в Родні, а тоді швидко й одійшла, а до хорому княгині Ружі він і не навідувався.
Але ж хто це міг відати наперед! Отож я і вболівав за сестричку.
А стара й досі не призначала дня. Думаю, чого вона зволікає?
Претич каже мені:
— Щось отой Щекович куйовдиться. Мав послати дружину в Смоленськ — а це вже передумав? Ти, — каже, — розпитай стару.
Стару я не хтів розпитувати, сестра ж відала стільки, як і я. Спитаю, думаю, у Святослава. Святослав подивився, подивився та й каже мені:
— Ходімо до баби.
Кажу — йди сам. Бо наче я набиваюсь із сестрою. Подався Святослав сам, тоді назавтра мені й каже: так, мовляв, і так, баба боїться, що Свенельд обступить нас у княжому дворі. А дружина слухається Свенельда.
Оце-то, думаю собі, сім'я! Не сімеєчка, а щековине кубло, ладні одні одним горлянки поперегризати.
— А що ж, — кажу твому батькові, — думає чинити стара?
Він тільки плечима знизує. Я до нього кажу:
— Хто тута великий князь київський? Ти чи Свенельд?
Каже: я ще не доріс літами.
Кажу: якщо не доріс, то для чого тобі аж три жінки?
Каже: баба велить.
А ти, кажу, сам не хочеш?
Батько ж твій помислив і каже мені:
— Який же князь не хотів би зайвої україни? Та ще такої, як Деревня земля!
Все тямив у свої дев'ятнадцять років. Пішли ми з ним до старої, і я кажу:
— Треба трохи розтринькати дружину.
Стара рече: як? Але мою думку вона втямила. Кажу: Святослав уже ж великий князь — хай візьме зо дві, зо три сотні, виведе їх і зоставить у Переяславлі братові,
Стара помислила, помислила й рече:
— І для Вовчого Хвоста буде діло — не займайте Вовчого Хвоста. Ведіть у Новгород-Сіверський.
Кинувся Святослав збирати охочу гридьбу, але Свенельд щось, певно, внюшив, бо почав сам вести дружину на Смоленськ.
Виходило начебто ще ліпше, але Щекович не пішов на Смоленськ, а лише переправився через Дніпро і став на Переяславльській дорозі: десь-то розчолопав промисли старої та Вовчого Хвоста.
У Києві ж лишив сина Люта. Правда, Лют без гридьби ніщо, але він мав пильні очі й вуха. Тоді стара покликала мене й бубнить:
— Можеш вибратися серед ночі з Києва? Але щоб тебе Лют не підстеріг.
Кажу, можу.
— Тоді, — каже, — поїдь до Вовчого Хвоста. Нехай обмине Свенельда й переправиться під Вишимгородом-Деснянським.