Вони стояли на мокрій витолоченій косі, де Дніпро сходився з Сурою, й дивилися на гомінкий стан. Дружинники мовби попрокидались, хоч зараз готові йти назад, а дехто навіть поприводив коней. Один отрок очманіло вимахував над головою сідлом:
— Домів беремося-а!.. Цариця прийшла-а, взавтра весілля-а!..
Старий дружинник ляснув його по пиці й видер з рук сідло, кивнувши в бік Доброчина й Володимира, які могли подумати казна-що. Муромець їздив між коней і людей і був схожий на втомленого велета, котрий не знає, що йому робити й куди йти. Князь Володимир увійшов до шатра й сів під заднім полотнищем, дивлячись у продухвину на розбурканий стан. Нікого не хотілось чути й бачити. Великий князь почував себе так, наче йому дали ляпаса, а він навіть не знає хто.
Він спробував уявити себе в Києві, в напханому хоромами та службами княжому дьорі й це здавалося нестерпним. Володимир дуже добре відав наперед, хто як сприйме в Києві це його дивне сватання, лише не знав, хто яку машкару почепить на очі, а це здавалося тепер мало не головним. Лишався один можливий порятунок — надіслати до Києва гінця, щоб до їхнього повернення город перекипів і переказився.
Він ще з минулого літа відчув певне похолодання з боку киян. Мало хто схвалив його хрещення, яке вирило між ним і киянами глибокий рів, і тільки сватання до царевої сеетри всі сприйняли схвально: ця подія підносила киян у власних очах. Досі вони вважали грецьких царів мало не богами, бо такими вважав їх цілий світ, а проти греків почували себе чорними людьми й зеленими отроками. Тепер київський князь мав порівнятися з царем.
Мав, та не порівнявся. Володимир сприйняв це як найбільшу в своєму житті ганьбу, він до половини витяг з піхов меча й поклявся, що зірве з себе той грецький хрест, якщо шлюб з Анною остаточно розладнається.
Володимир не міг бачити людей. Він підвівся й опустив завісу над входом, але тепер йому почали дошкуляти голоси. Князь чув кожне мовлене надворі слово, й хоч ті слова стосувались не його, але йому здавалося, що в кожному чаїться якийсь потаємний підступний зміст.
Це було ще нестерпніше. Володимир ліг на ложе й з головою закутавсь у ведмежий кожух, і коли голоси віддалились і мов почужіли, він з подивом побачив себе у княжому дворі. Володимир не зразу второпав, що це сон, і намагався пояснити княгині Іванці, чому він так довго забавився в печенізьких степах. Іванка спитала: "А к'де ж вуйко Доброчин?" Голос видавався зовсім звичним, звичним було й оте ще булгарське Іванчине "к'де", але запитання про вуйка змусило Володимира прокинутись. Однак у вухах і досі бриніли Іванчині слова, і тепер Володимир відчув у них приголос їдкого докору, на який не звернув уваги вві сні. Потім Іванка спитала: "А як же Борис?" Борис теж стояв поряд з матір'ю й дивився на нього не по-дитячому проникливими: очима, від синового погляду Володимир аж змерз, а княгиня Іванка сказала: "Він же народився на Новий рік..." Великому князеві станка ще морозніше. Він знав, що новорічні діти приречені. Досі вони з Іванкою жодного разу не говорили про це й князь здогадався, що знову спить.
Зусиллям волі він змусив себе прокинутись і побачив вуйка.
— Що буде з Борисом та всіма синами? — спитав молодий князь.
— Не клопочись марницями.
Володимир сказав:
— Мушу клопотатись, то моя кров.
— Не журися, — заспокоїв його Доброчин. — Покладись на мене. Я теж твоя кров.
Володимирові стало млосно — він шарпнувся й скинув із себе ведмедячий кожух.
— Усе сам чиниш за мене! — з раптовою злістю проказав він, і йому зробилося ще млосніше. — А як ти помреш?
— Мені з тим ще рано поспішати, — всміхнувся Доброчин.
— Ра-ано? — перепитав Володимир і побачив кров на вуєвій руці. Кров густою цівкою цідилась і всотувалася в килим. — А це що таке?
— Ра-ана... — Володимировим голосом відповів материн брат. — Але то дрібниця.
— З тебе скоро витече вся кров! — вигукнув Володимир. — А ти кажеш мені, начебто не збираєшся помирати. Ти геть ізжовк. Купаєшся в своїй власній крові й не бачиш. Глянь-но вниз!
— Чи не застудився, княже?
Стягши кожуха з голови, Володимир пильно глянув на вуйка. Руки в Доброчина були чисті й сухі. Килим теж був просто затоптаний, та й годі, й Володимир пробурмотів:
— Приверзлося...
Доброчин сів поряд на ліжку й поторкав руків'я свого меча.
— Я оце подумав, — сказав він, — для чого нам ждати завтрього...
Володимир і досі був під враженням лихого кількашарового сну, тож довго не міг збагнути, про що каже вуй. Згодом Володимир проказав:
— Рушаймо!
Кількатисячний стан піднявся враз. І коли витоптані береги Сури лишились позаду, коли не стало видно й Сурського порога та розкиданих на плесі зубатих скель, настрій Володимира поліпшився. Ганьба чотиримісячного виглядання царівни була вже не така страшна, як це здавалось біля Сурського порога. Люди й коні застоялися й знудились у голодному степу, їх манили дороги й далекий Київ.
Рівнобіжно з дружиною Дніпром пливло десять ладь — решту Доброчин віддав Покотилові. Й хоч коні йшлиі швидко й іноді навіть зривалися на клус, а ладді пливли супроти течії, вони встигали за комонним полком, бо кожен насад мав по двадцять і сорок весел, а сильннй низовий вітер мало не рвав полотнища вітрил.
І все-таки коли полк спинився й почав готуватись до ночівлі, а Доброчинові й Володимирові поставили спільне шатро, київського князя знов обсіли важкі думи.
Йому не сиділося в шатрі. Він накинувся сукняним корзном і пішов до берега, порослого кущами верболозу та вільхи. Листя ще не пообпадало, хоча вже й пойнялося жовтизною та червецсм, і між кущами було тепло й затишно. Володимир сів на поваленому бобрами вільшиновому стовбурі й задивився на Дніпро. В піщаному березі шаруділа хвиля. Убутний місяць витяг золоту ряднину й прослав на воді, ряднина здавалася такою пружною й надійною, що нею вільно можна було перейти на той бік Дніпра. Вона тільки зрідка здригалась і починала підтавати, коли зі стану накочувались хвильки людських голосів.
Ці голоси вносили безлад у нічну злагоду й дратували Володимира. Він підвівся й піщаною стежкою зійшов між кущиками верболозу до води. Коло високої стрункої вільхи стояла людина, спершись на чорний стовбур плечем, і дивилась на воду. Володимир збочив і знову ввійшов у верболіз, та хоч як шукав повалений бобрами стовбур, так і не зміг знайти. Він прослав плащ і сів під кущем верболозу, але невдовзі звідусіль хлинули дружинники й почали рубати лозу — мечами й бойовими сокирами, готуючи паливо на холодну ніч. Кожен підходив і довго вдивлявсь у Володимира, потім упізнавав і пирскав у кулак, але князь навіть не міг підвестися й зійти в берег: там під вільхою стояв його вуйко Доброчин.