Такий самий уклад, але вже грецькою мовою, привіз із Царягорода Грек Мудролюб. Це був перший випадок, коли уклад спочатку підписав цар. Олег, Ігор і Святослав завжди самі випрошували любов імператора, — навіть тоді, коли їхні мечі виявлялись щасливішими.
Сьогодні вічного миру й любові домагався гордий грецький цар — базилевс Василій Другий, Романів син і Костянтинів онук, правнук Леона й праправнук славетного Василія Македонянина, по смерті якого минуло рівно сто літ. Доброчин сів на коня й повернувся до Переяславля, лишивши Звенкові долагоджувати полк: мав ще перед рушанням поговорити з греком. Усі бояри зібралися в хоромі Любомира Вовка на прощальний пир. П'ятеро допоміжників грецького сла почували себе вільно й розкуто, базилік жартував з усіма, й лише Доброчин помітив у його немолодих вирячкуватих очах насторогу.
...Коли сонце підбилось ратищ на два, Переяславль висипав за вали виряджати полк Звенка Претича. За ці п'ять місяців у київських воїв з'явилося чимало наречених дівок, які дарували судженим хустки в чорний і червоний хрещик: червоне було на пам'ять і на злюб, а чорне — накрити очі, якщо судженого спіткає в чужій землі смерть. Це викликало спогади. Доброчин дивився вслід Звенковому полкові й бачив іншу дружину й інших людей.,. Він ішов у свою першу в житті витягу, попереду полку їхан юний ще Святослав, Добриня був у нього сотником, а в полку за ними йшло три сотні юної гридьби. Кили вони виступили з Ольжиного двору, спускаючися Щекавицьким узвозом на Поділ, до нього підбігла Богуслава. Вона витягла з-за череса вишиту чорним і червоним хрещиком хустку й подала йому на коня...
Доброчинові здавило горло. Щоб упоратися з наскоком цього почуття, він почав натужно кашляти. Поряд стояв великий боярин Любомир Вовк, і Доброчин із засльозеними очима показав на дів переяславльських:
— На те літо, мабуть, недолічишся багатьох.
— Не буде діла, княже, — відповів боярин Любомир. — Хіба що ваші кияни попристають у прийми.
Боярин був дуже схожий на свого батька Вовчого Хвоста: таким Вовчий Хвіст був перед тридцятьма роками. Це теж навіювало спогади про давно минулі дні, й Доброчин перейшов на клопоти сьогоденні.
— А ти приймеш хреста, якщо доведеться? — спитав він.
— Якщо приймуть Претичі, — мовив боярин Любомир. — А ти приймеш?
Доброчин замовк. Це залежало від багатьох обставин. Він дивився на задні вози товару й думав про те, коли й з чим повернеться Звенислав Претич, коли належало чекати від нього першого гінця. Він спитав у боярина Любомира:
— Скільки в тебе синів? — Це мало безпосередній зв'язок з його думами.
— Три... Чого питаєш? — здивувався боярин Любомир.
— Пришлеш усіх трьох із першим снігом до Києва, — сказав світлий князь.
— Для чого?
— Вчитимуться четма й письма.
— Боярським синам це негоже, — суворо відповів Любомир Вовк.
Доброчин дістав уклад і простиг бояринові:
— Ану прочетай.
— Так це ж, мабути, по-грецькому... — повертівши сувій у руках, сказав боярин.
Доброчин одібрав у нього сувій:
— А якби було по-нашому?.. Отож-бо мовчи та диш. — Потім він згадав щось і докинув:-А цар Василій уміє четма й письма.
Любомир Вовк почав копати носаком траву край дороги.
— Все одно не дам, — сказав він уперто.
Світлий князь не наполягав-це було даремно: таким же впертим був Любомирів батько Вовчий Хпіст.
Переяславльці почали, вертатись до города. На моріжку понад ровом лишився тільки гуртик дівок і дів, це, певно, були ті самі, що подавал;і воям хустки на коня.
Серед найстарших Доброчин помітив невисоку чорняву дівку, й це знову навернуло його до старих думок. Дівка була дуже схожа на Богуславу. Доброчиц підійшов і запитав, як її звати, й дівка забутим Богуславиним голосом відповіла:
— Славкою...
— Впала в око, то бери, — сказав переяславльськпй посадник, коли вони вже проминули дівчат. — Це дочка одного купецького закупа. За десять гривннх купець, думаю, віддасть.
Доброчин навіть не глянув на великого боярина. Десь-то боярин відчував, що перед цим повівся з князем не дуже любо, й тепер хотів загладити свій грішок. Але Доброчин думав зовсім про інше. В неї навіть ім'я таке ж, згадав він молоду закупку. Це було якесь волошебство або зяак. І голоси теж були однакові, й Доброчин сказав сам собі, що в світі все повторюється: події, люди й людські голоси...
Від цілий день думав про Богуславу.
Кілька років тому Ліла-Софія несподівано ввійшла п його життя: ввійшла й мовби повернула йому молодість. А тепер Доброчин нараз відчув, що все його чоловіче життя зайняла Богуслава, не лишивши там місця для жодної іншої жони. їх пов'язували не тільки спільна молодість і спільні діти, а й уся баюриста життєва путь, яку вони пройшли разом. Богуславі теж було п'ятдесят п'ять, як і йому. Вона втратила жіночу звабу, що усвідомлювала й сама, через те й привела до нього Лілу-Софію: щоб у ньому і;с занепадав муж. Але між цим і Богуслапою лишилося щось набагато міцніше, ніж молодеча плотська любов.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Княгиня Дацка ось-ось мала породити, але твоєму батькові Святославу минав усього сімнадцятий рік: якого батьківства можна чекати в такому віці? Він цілу осінь і зиму гасав по вловах і двічі виходив із Свенельдом у степ — за низовими городами з'явились були печеніги.
Тричі Святослав брав на влови й мене. Воно річ вельми цікава — ганятися за туром чи кабаном, але я був і лишався холопом, а холопові не до вловів та полювань.
А цього батько твій не хотів утямити.
Одного разу він заходився підбивати мене при старій. Кажу: не можу. Каже-а це чого ж? А я набрався духу та й виказав:
— Хай як збудуся холопських уз!
На стару я й не глянув, а Святослав знову;
— Коли ж то буде? А звір у лісі не жде.
Кажу-спитай у своєї баби: вона полонила мене на десять літ.
— А скільки ще лишається?
— Та, — кажу, — вже якраз. Може, якийсь місяць.
Стара слухає, але мовчить, а твій батько як учепиться до старої: відпусти Добриню, і край! А якщо, каже, не відпустиш, то я сам відпущу.
Тоді стара так суворо на нього подивилася й каже:
— Хай точно виповниться десять літ.
Ну, я вже повірив і став чекати. Коли й Святославові слово дала — мусить уже дотримувати: сама ж бо наставила його князем ще восени, щоби перегородити дорогу Свенельдові та— Свенельдичам.