— Вовчого Хвоста несуть!
Рогніда хотіла була вже перепитати, що то за такий "вовчий хвіст", якому стільки шани, а тоді раптом похолола й підбігла до вікна. Четверо мужів саме заносили до Княжих воріт небіжчика, накритого до підборіддя червоним щитом, за ним ішла сотня опричників, мірно вдаряючи оголеними мечами в щити.
Смерть спостигла Вовчого Хвоста сливінь під самим Києвом. Переяславльські насади вже проминули були Вишгород і пливли Повз гирло Десни. Ось-ось мало зійти сонце, вітер був низовий, коли з переднього насаду, на якому плив і велій боярин Вовчий Хвіст, помітили довбанку, що серединою річки прямувала до гирла Десни. Чоловік у довбанці сидів спиною до них і щосили гріб веслами. Довбанка йшла просто на передній насад, і коли до Неї лишалося сажнів з десять, переяславльський посадник гукнув жартома:
— Хапайте татя!
Заскочений зненацька низенький опецькуватий чоловічок здригнувся й глянув на насад, який сунув просто на нього. Обличчя йому перекосив такий тваринний жах, що всі в насаді дружно зареготали Опецькуватий стямився й почав утікати до Десни.
Певно, Вовчому Хвостові так присудила Доля, бо він гукнув своїм веслярам:
— Переймайте!
Насад поволі розвернувся носом до втікача.
— Десь я його наче бачив, — сказав до Покотила Вовчий Хвіст, але стареча пам'ять зраджувала, лишилось тільки невиразне і якесь вельми неприємне відчуття. Двадцятивесельний насад швидко наздогнав довбанку, Покотило дістав з днища багор, але Вовчий Хвіст вирішив сам підчепити вутлого човника: десь-то так було йому написано на роду. Він загородив гак багра в просмолену корму човника й потяг на себе, в цю хвилину чоловік у довбанці кинув весла й схопив лук, який лежав у нього під ногами. Переяславльський посадник і крикнути не встиг. Пущена майже вдотик важка стріла пробила горлянку й вистромилася з потилиці, Вовчий Хвіст і не мріяв про легшу смерть.
Тепер переяславльський посадник уходив до княжого київського двору, входив урочисто під червоним полянським щитом, а позаду вели на мотузку його вбивцю.
Кияни добре пам'ятали сього опецькуватого коротуна, Свенельдового й Местишиного гридня Флелафа. Претич подарував йому життя — продав Мусієві Хазарину холопом, та Флелафові пощастило втекти, й він вирішив пробиратися до радимичів, де, на його думку, мав бути Местиша з варязьким коромольним полком. Але біля гирла Десни натрапив на переяславльців.
Так загинув останній варязький ярл Ульвсванс — Вовчий Хвіст, Святославів брат і переяславльський посадник, який був не завойовником Полянської землі, а її захисником і рідним сином, хоча в жилах його текла варязька кров.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Був я вже другий рік підчашим, коли це каже до мене Вовчий Хвіст:
— Кличе тебе домажирич Мусій Хазарин.
Питаю чого? Каже — будеш теперки ти чашником. Кажу: а ти ж як?
— А мене, — каже, — Свенельд "жалує" сотником.
А бачу — не радий Вовчий Хвіст.
— Мене, — кажу, — сотником він ніколи не наставить.
А він рече:
— В Переяславлі я був би досі малим воєводою А що то за сотник у мої тридцять і дев'ять літ? Свенельд зумисне вдержує мене в Києві.
Питаю: пощо?
Каже: бо не любить мене та мого батька.
Це я вже й так знав. Старий Ульвсванс та його старший син дружили більше з переяславльськими сіверянами й полянами, а це було коромолою в Свенельдових очах. Він усіх нас давно б винищив, коли б мав з когось іншого брати дань.
Кажу Вовчому Хвостові:
— Ти ж варяг, то й іди.
А він одказує.
— Не всі ж бо варяги такі, як оці Щековичі.
Кажу йому йди бодай сотником
— Мушу, — каже, — йти...
Й сумно так усміхається.
Я вже теж збагнув, що в дружині йому буде не з медом, але ж і я ще всього не знав.
Його найлютішим недругом став там Людвік Свенельдич Дютові минуло двадцять і четвертий рік, а Свенельд уже давно наставив свого синка сотником. А Вовчого Хвоста аж оце тепер.
Ну, а мене домажирич наставив старим чашником. Своє діло я ліпо знав, тож і не випручувався, бо холоп є холоп, що скажуть — мусиш чинити, інакше заробиш і батога
Став я частіше заходити до княжого хорому то це, то те Наді мною ще були огнищанин та домажирич, але старий чашник також не останній у княжому дворі
Одного разу перестрів мене коло стаєнь Вовчий Хвіст і став розпитувати: та що, та як, та кого тобі дали підчашим? А тоді й рече:
— Щось ти вельми задрипаний. Он скоро пальці повилазять з чобіт, а лікті та колінця мало не світять.
Кажу, що мені дали, те й ношу.
А він каже:
— Тепер ти не простий холоп. У дворі всім усе дає чашник. А ти не жди, поки хтось прийде та покладе тобі на коліна, що хочеш, те й бери.
Досі я на все це просто не дивився, тепер же думаю: йдіть ви під три чорти! Візьму й на зло вам усім уберусь боярином!
Пішов я до підклітей і вибрав собі найдорожчий стрій. Боярського, правда, нічого не було в підклітях, кожен боярин шив собі все сам. Зате я взяв чоботи й стрій десятника. Хай їм усім чорт!
Ну, а Малушу, мамку твою, стара ще торік узяла пестункою Хоч куди, бувало, йде, а Малушу бере з собою А вбирала її так, як ото вбирають лельку перед святом Геть в усе чистісіньке та нове. Питаю Малушу:
— А де ж ти їси? На пекарні з челяддю?
Каже: нє, з княгинею за столом.
А була й досі худенька й квола.
Питаю: а про княжича мовчить?
Каже — не згадувала більше.
А твому батькові минув уже чотирнадцятий рік За це літо княжич Святослав добре вигнався й покремезнішав, а голос його згруб. То ж він колись бавивсь манюнім меченятком, а тепер уже носив при боці справжнього меча. Коли та як навчав його Асмус боротися — того вже й не скажу, бо досі княжич з гридьбою не боровся Сидів тоді Асмус у новому Ольжиному дворі, там, певно, й навчав княжича. В мене ж не було діла в Ольжиному дворі, там був свій чашник і свій огнищанин, бо стара тримала в порубах двору золото та повні барила гривних і ногатих кун
В Ольжиному дворі на Щекавиці сидів здебільшого й княжич — у Києві лише ночував. Бувало, як виїде зранку, то там і висидить усенький день, а з цього літа зачав ходити на влови з Асмусом — я видів його кілька разів, хоч він у мій бік і не дивився. Востаннє бачив княжича Святослава того Дня, як гридницею пішла чутка, що Лют убив Вовчого Хвоста