— Який же, — каже, — дурень стане до січі без щита!
Я подумав — правда.ґ
Й заходився приборкувати щит. З ним треба й стати по-іншому, бо коли борешся голим мечем, то ліве плече в тебе ззаду, а тепер доводилося ставати грудьми до грудей. І супротивник перед тобою зовсім близько.
Попотягався я з тим щитом, але зрештою вкоськав. Лідулфост почав ставити мене в ряд: сьогодні з тим, завтра з іншим. Дивлюся й думаю собі — будуть і з мене люди.
Досі боровся лише з Яном Усмошевцем, уже знали ми з ним усі свої хитрощі, а тепер доводилось боротися щоразу з новим гридюком: хочеш, не хочеш — переймешся його хитрощами. А я освою котрусь хитрість — і перепоказую Янові Усмошевцю.
Якось вертаюся я од Яна, йду повз отой старий хором, коли це хтось мене кличе, та наче й не кличе, а сичить. Одноока княгиня Кунегунда. Кажу, що таке? А вона тільки киває. Ну, піднімаюся на терем, аж манить мене до світлиць, а я вже добре знав по-варязьки. Питає мене:
— То ти вже чашником?
Кажу — вже.
— І в світлицях княжих буваєш?
— Ото, — кажу, — дивина!
— А до столу кличуть?
Кажу — ні.
— А хто подає вино до стелу?
Кажу: челядь і поварні робітники.
— А ключниця бере вино в тебе чи в Ульвсванса?
— У мене, — кажу.
— То всип ось цього до барила.
Й дістає з мисника скоряний капшук.
Кажу — не візьму.
— Дурний ти, — каже, — й не каєшся. Матір твою хто вбив? А хто засадив батька в поруб? А хто знущається з тебе й твоєї сестри? Думаєш, я тільки про себе дбаю? Хочу мститися за свого батька та дядьків? Правдиво думаєш. Але вкинь оце зілля в Ольжине вино — за мене й за себе помстишся.
Кажу: розповім старій.
— А Ольга, — каже, — знає. Я вже їй нахвалялась обпоїти зіллям, та й не раз.
Я вхопив того капшука й витрусив з нього всенький жовтий порох, а вона як засичить:
— Ну й витрушуй, коли такий дурний! У мене ще є заховане.
Я старій про Кунегунду Однооку нічого не казав та нікому й не хвалився, але якось вона побачила мене й зве. Каже, був у Кунегунди? Кажу, ну то й що? Питає: зілля тобі давала? Кажу — ні. Каже — брешеш. Кажу: знайдеш — буде твоє.
Сміється. Вгадала, певно, по очах, що я не взяв того зілля. Більше й мови не було. Братові вона теж навряд чи що повідала, бо ніхто мене й не зачепив.
Та коли думаєш, ніби геть усе в мене пішло на гаразд, — вельми помиляєшся. Свенельд полишив мене тільки на час — поки на Деревній землі вляглося, а тоді зздову почав давитися, як кіт на мишу. Надто ж його старший син Людвік. Він був од мене старший років на п'ять. Уже водив Свенельдову сотню.
Не міг мене бачити цей Лют. Ледве зобачить — наче його хто шилом під хвіст: аж казиться. Коли б не стара, десь би отак стяв мені голову.
А ще він був добрим мечником-хитрецем. Я з Лютом жодного разу не боровся, бо мене Лідулфост пускав лише до гридьби, але гридьба гомоніла, буцімто в Люта такий удар, що годі одбитись. А я одного разу й сам постеріг, як він одсік голову бикові: отак просто на ходу!
А щоб дуже кремезний та важкий — не скажеш. Силу мав у плечі. І ще вмів такої хитрості, це вже коли боровся в сідлі, що першим своїм ударом супротивник промахувався, а меч одскакував коневі за круп. І тоді Лют знаходив його своїм першим ударом. Уже тоді був хитрецем.
Так ось цей Лют раз по раз вимагав у свого батька, щоб той усім нам повкорочував життя: мені, моїй сестрі й моєму батькові. Кричав:
— Не можу сидіти з цими свиньми в одному городі! Від них коритом смердить! Скажу тітці Хельзі, а ні — сам потреблю!
Мене й не стерігся, хоч добре знав, що я вмію по-варязьки. А я ходив та вдавав глухого.
Тоді ж отець Григорій розповів мені, чого ради Лют отак лютує. Колись дань на деревлянах збирав Свенельд. Це ще пішло від часів його батька Ольга, але й за Ігоря було теж так. А коли нас в Іскоростені вже не стало, Ольга забрала в брата деревлянську дань — змінила її уроками[20].
За це й лютував Лют. Казав тітці, щоб знову повернула на старе: як було за Ольга та Ігоря.
Твоя ж прабаба якось держала їх у руках. Як це їй удавалося — не доберу. Може, та причина, що вона була старшою в сім'ї, а може, знала приворотне слово. Та й Ольг, казали, любив Ольгу найбільше за всіх своїх дітей.
В літо 1397-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 18-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 403-є,
а по вбивстві великого князя Оскола Юровича в Києві варягом Ольгом 3-є,
а від народження грецького бога Христа 885-е.
Збирав дань Ольг по многій землі, лише деревлян не подужав, а такоже Улицької та Тиверської земель. А ще були окремі радимичі.
Сказав Ольг до своїх варягів: "Не можемо примучити в дань деревлян, то чи терпітимемо, щоби жив у нас під носом такий нижчий народ, яко оті радимичі?"
Сиділи радимичі межи Сожем та Дніпром, і не було в них города кріпкого, щоб зачинитись там, і ратився з ними Ольг у чистому полі, й зміг радимицьких князів.
Сказав Ольг до варягів: "Оце вже й радимичі дають нам дань".
І сказали до нього варяги: "Тепер веди нас на полудень їхньої річки Дніпра, примучимо ще й тиверців та уличів".
І вдруге сказав до них Ольг: "Як я поведу вас на уличів і тиверців, у минуле-бо літо ви втекли від них. Намислив я вчинити по-своєму. Сидять угри Алмоша на Дінці, а печеніги за Доном. Покличу на підмогу собі тих чи тих".
Угри ж і печеніги межисобно ратилися. Й послав Ольг до феєделема Алмоша й сказав: "Дай воїв. Яrщо ж не даси, зговорюся супроти тебе з печенігом і вдарю тебе з-од Дніпра, печеніжин же з-од Дону".
Не мав що діяти Алмош і дав йому. Й пішли угри на Пересічин з Дінця, Ольг же пішов з Родні та Переяславля, повівши по собі сіверян. І зачинились уличі й тиверці в Пересічині й ратились кріпко. Й ні ті, ні ті не могли, але зачали угри толочити тиверські й улицькі ниви хлібні, й сказали уличі й тиверці до Ольга так: "Проси що хочеш. Можемо вистояти супроти вас, але толочать угри наші ниви. Помремо з голоду до зими".
І взяв Ольг по дві ногатих з диму, й пішли угри в Либедію на Донець, а варяги до Києва.
І сказали улицькі й тиверські князі, так говорячи до свого народу: "Оце вже ми тутки пропадем! Пожнімо своє жито й пшеницю, а за Богом та Дністром гуляє ііічия земля — перейдім на нові землі!" Й сказав народ: "Тут нам не жити".