В другий період античної доби, про який буде мова далі (перша половина першого тисячоліття по Різдві), витворюється нова верхівка, але вона, слід думати, не має нічого спільного з попередньою, виростаючи з кадрів хліборобських громад. Та про це ще згодом.
Огляньмо сказане ще раз. Підсумуємо сказане.
Що сталося в Наддніпров'ї, на Україні в другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом? Ми вже говорили: країна поступово змінює своє господарче обличчя. Господарчий розвиток країни скеровується в напрямку до розвитку хліборобства. Городища зникають, вони втрачають те значення, яке мали досі. На перший план виступає село. Станові різниці в народі виразно нівелюються: якщо за скитської доби народ був різко розчленований на стани і кожен стан плекав свою особливу форму господарства (панівна верхівка—кочове скотарство; низи—хліборобство), то тепер народ виступає як цілість.
В народі, що виступає як цілість, хліборобство відтискує скотарство на задній план. Відтискує його на периферію, причому тереновий обсяг периферії, використовуваної скотарями для випасу своїх стад і вершниками для грабіжництва, — в цей період різко скорочується, особливо в порівнянні з попередньою добою.
В цей період, а особливо наприкінці тисячоліття скитство остаточно перестає бути тим, чим воно було колись, отже, скитством. Воно перестає бути вершницьким і скотарським, яким воно було за попередньої доби в своїх стосунках з тураиським світом середньоазійських степів, цим властивим, специфічним вершницьким і скотарським світом, яким він лишився незмінне від часів скитів і аж до першої чверти 20 ст., даючи нам змогу з етнографічних матеріялів 19 ст. пізнати скитський світ таким, яким він був колись—дві з половиною тисячі років тому.
Властивою ознакою скитства як такого є різке розчленування народу на стани, станова осібність окремих форм господарства, хліборобство як станова приналежність бідняків і скотарство як приналежність багатіїв, перевага скотарства над хліборобством, існування приватної власности на худобу, худоба як товар і гроші, інтенсивне збагачення скотарів-вершників, що своє кочове скотарство сполучують з грабіжництвом, з якого вони роблять собі професію й промисел. Аристократично-скотарський уклад є властивою ознакою скитського суспільства.
За античної доби все це змінюється. Аристократичний скотарсько-вершницький уклад суспільства демократизується. Суспільство оселянюється. Якщо за скитської доби хліборобство було приналежністю лише окремого стану, то за античної доби ми спостерігаємо зовсім інше: для цієї доби характерне хліборобство як приналежність цілого народу. Народ становить собою цілість і виступає як хліборобський. В цьому й полягає найбільша виразна відмінність скитської й античної доби, на чіткому розмежуванні яких ми настоюємо.
Так ми підійшли до історичних звісток письмових джерел, як! ми можемо зрозуміти лише тепер. Як відомо, десь з II ст. перед Різдвом історичні джерела перестають згадувати про скитів на Україні. Чим пояснити це? Звичайно, історик тлумачить це в той спосіб, що, мовляв, скити зникають на Україні, бо їх відтискують з теренів Наддніпров'я інші народи, які й заступають їх.
Мих. Грушевський в своїй "Історії України-Руси" (1898, 1 вид., т. 1) пише: "Скитська держава тратить значіння й заникає під дальшим натиском сарматів зі сходу, траків і бастарнів з заходу й півночі" (с. 58). Він посилається при цьому на Полієна: "В оповіданню Полієна, що може належати не пізніше як до другої пол. II в., сармати вже займають чорноморське побережжя" (с. 59). Він зовсім не аналізує внутрішніх процесів, які привели "скитську державу" до втрати нею значення, яке вона мала доти. Він обходить питання про те, які зміни стались в скитській державі, соціяльні, господарчі й політичні, щоб тут знайти пояснення занепаду скитської імперії й зникнення скитства як такого.
М. Грушевський міграціоніст. Він стоїть на міг-раціонаністській точці погляду, зводить всю суть історичного процесу до "переселення". За Грушев-ським, "нові народні потоки" "витиснули зовсім" "скитів" "з наших степів" (с. 59). Про залюднення цієї степової території після розпросторення сарматських орд, коли досягнули вже Дунаю, головним джерелом служить [...].
Лише археологічні джерела можуть сказати щось про залюднення нашої території. Звістки давніх письменників можна прокоментувати в належний спосіб лише тоді, коли ними оперувати, мавши в руках археологічні дані. Я зовсім не збираюсь заперечувати наявности стрічних міграцій, але я не можу зігнорувати також і того, що "з скитської генеалогії, поданої Геродотом (IV, 5), виходило б, що скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Борістена)" (с.49).
Сенс змін, що сталися на Україні в другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом, не можна звести до зміни скитів сарматами, до того, що нові "степові орди" витиснули колишні. Я сказав би інакше: скитство вигинуло як стан і як форма господарства. Античні письменники звикли з уявленнями про скитів пов'язувати уявлення про скотарів І грабіжників. Скити для них — це, насамперед, царські скити й скити-кочівники. Після того, як замість розчленованих станів виступив станово недиферен-ційований народ, античні письменники перестають згадувати про скитів. Чужинці-свідки не могли не зауважити цього факту: зникнення верстви, нівеляція станів і витворення суцільної нерозчленованости народу, але вони не дали собі ради, щоб при побіжних згадках описати це явище. З тих пір вони мовчать про скитів. Вони мали рацію. Адже скитів як таких, якими їх знав Геродот, більше немає.
Що ж до новітніх істориків, то вони із згадки історичних джерел в II ст. про сарматів та із незга-дування про скитів зробили цілком довільний висновок, що десь в II ст. сармати "витиснули" скитів, хоч, насправді, як ми бачимо з матеріялів археологічних розкопів, ці матеріяли не дають нам жадних підстав говорити про те, щоб в цей період в Наддніп-ров'ї сталася якась ґрунтовна етнічна зміна і один народ заступив інший. Суть змін, які сталися в цей період в Наддніпров'ї, полягала в зовсім іншому.