І не зважилося грецьке військо виступити проти русичів.
— Чари, чари! — кричали — небезпечно йти!
Що ж було царям діяти? Скликали раду. І врадили вислати послів до Олега.
Прийшли посли:
— Не губи города, княже, — сказали — заплатимо данину, якої жадаеш!
— Згода, — каже князь Олег — та перше дайте харчів і вина для мого війська.
Вернулися посли й переказали це царям. А царедворці й кажуть:
— Даймо їм таких харчів і такого вина, щоб й Олег і військо його не вернулися вже додому.
— Гаразд, — кажуть царі — це найлегший спосіб звільнитися від них!
І послали послів із вином та з харчами!
— Вітай, княже! — сказали посли. — Цар здоровить тебе й пересилає для тебе й для війська твого харчі та вино!
Та мудрий був князь Олег і вмів читати в очах і в лицях людей!
І каже послам:
— У нас є звичай, що хто подає вино, то перший п'є чашу, щоб показати, що в вині нема отрути. Випийте ж і ви перші вашого вина!
Та не хотіли вони!
— У нас немає цього звичаю, — відповіли — перші п'ють гості!
— То хай буде по-вашому! Вино вже наше, а ви гості в нас! — сказав князь. — Пийте!
Та не хотіли гості — ні та й ні!
— Значить у вашому вині є отрута! — сказав князь і насупив грізно брови.
Посли нічого не відповіли, дрижали, як осиковий лист! Ану ж, насильно схоче їх напоїти цим вином.
Та Олег сказав:
— Заберіть собі вино й харчі ваші, я не приймаю їх. Воюю город!
Поклонилися посли князеві й вернулися до царів. Оповіли все.
І налякалися царі й усі царедворці і сказали:
— Це не Олег, тільки св. Димитрій, посланий на нас від Бога!
І знов послали царі послів, а князь Олег сказав їм:
— У мене дві тисячі суден, а в кожному судні по сорок дружинників. Дасте на кожного дружинника по дванадцять гривень.
Греки пристали на це й почали в Олега мира просити, щоб не воював грецької землі.
І Олег із військом своїм відступив на невелику віддаль від города та почав мир творити з царями грецькими, із Львом та з Олександром.
Послав до них дружинників своїх: Карла, Фарлофа, Веремуда, Рулава та Стемида, що знали грецьку мову.
Прийшли посли й відразу гордо сказали:
— Давайте данину!
І спитали греки:
— Чого хочете? — Все дамо вам!
І сказали Олегові посли в імені князя:
— Дасте нашому війську на дві тисячі кораблів по дванадцнть гривень на ключ, тобто на господаря дому, а потім данину на руські городи: передусім на Київ, так само на Чернігів і на Переяслав і на Полоцьк і на Ростів і на всі інші городи, де сидять князі, що під князем Олегом.
Що ж було діяти грекам? Згодилися. І списали договір, дуже корисний для київської держави.
Так царі Лев і Олександер помирилися з Олегом, великим князем України, дали данину й заприсягли, хрест цілували, а Олег і його мужі клялися на зброю свою та Перуном, і закріпили мир.
І сказав Олег:
— Зшийте паволочні вітрила для дружинників, а війську кропивяні.
Греки дали їм паволочні та кропивяні на всі судна. На знак перемоги прибив Олег на воротах Царгороду свого щита.
І відїхали з-під Царгороду.
Напняли нові вітрила. Княжі дружинники паволочні, а інше військо кропивяні.
Із переможеною піснею верталися. Співці славили кннзя Олега, його розум і хоробрість. Коли вже виплили на Дніпро, зірвався сильний вихор і подер кропивяні вітрила.
— Берімся назад до своїх вітрил із товстого полотна! Не для нас, Словен, кропивяні вітрила! — Для греків може вони й добрі, а для нас ні! — сказало військо и почепило назад свої конопляні вітрила.
Із славою та добиччю багатою вернувся князь Олег у Київ. Силу силенну
[32] Узоріччя — дорогоцінності.
навезли золота, паволок, овочів і вин та узоріччя32 всякого.
Через кілька днів справив князь Олег пир своїй дружині. Лилися дорогі грецькі вина. Срібні й золоті чаші мигтіли, наче зорі, в руках дружинників.
— Слава, слава князеві Олегові! — кричали дружинники.
А співці співали пісні про славний похід князя на Царгород.
І співав один співець і про те, як князь Олег свого любого коня оставив дома, бо від цього коня мала бути смерть князеві. А кінь стоїть у стайні, годують його добре, зеленою паполомою33
[33] Паполома — покри-вало, рід дорогої матерії.
накривають! Та тужить кінь, сумує-тужить за князем любим і за славою воєнною!
І засумував князь Олег, а потім сказав:
— Покличте конюшого мого!
Прийшов конюший, низько кланяється...
— А що мій Сивий діє? — спитав князь. — Де мій кінь, що я велів тобі його годувати й доглядати?
— Згинув! — відповів коротко конюший.
— Як?! — аж скрикнув князь. — Ти не дбав про нього!
— Ні, княже, — відповів конюший дрижачим голосом — доглядали його добре, краще за всіх коней — так він їсти не хотів нічого, тужив і чахнув — та згинув вкінці.
— За мною тужив мій коник і за славою воєнною! — сказав князь Олег сумно. — Осідлайте мені коня! — гукнув до отроків.34
[34] Отрок — юнак джура, дружинник.
— Хай побачу кості мого Сивого!
Поїхав. А за ним дружинники найближчі.
І приїхали на місце, де лежали кості коня голі і череп його голий. І зліз князь із коня й сказав із насміхом:
— Чи від цього ж то черепа має прийти мені смерть?
І став ногою на череп. Та у цю хвилину закричав — із черепа виповзла гадюка й укусила його в ногу...
Нога відразу напухла.
Кликали знахорів, не помогли. Пухлина з ноги пішла далі.
І побачив князь Олег, що смерть близько вже, і тоді сказав:
— Правду сказав колись віщун. Я гину від мого любого коня!
Помер князь Олег. І плакали по ньому всі. Князь Ігор, хоч уже дорослий був і жонатий, плакав, як дитина, як по батькові рідному.
І поховали Олега на горі Щекавиці біля Щекової могили.