Вологі кошики квітів, руденькі лисички, червоні кульки полуниць, біло-зелене хрумке цибулиння, делікатні листочки салату й кучеряві голівки цвітної капусти.
Обтяжені кістками шматки яловичини, грубо нарізані білі кусні сала, у теплі розм'яклого й напевно давкого на смак. Жовтаво-білий розсип сиру, яєць, хвостики редиски й запах часнику. Парасолі. Руки. Гроші. Сміття. Напівзігнила зелень на двоколісній тачці. І дощ. Обрид дощ. Місто неначе пливе, підлите водою, потоки бурхливі й руді стікають униз разом з вулицями, разом, потоки такі широкі — годі перепочити, щоб втрапити на сухий (умовно сухий) камінець. А ще від того, що тече вода, наче її хтось підганяє, починає паморочитись голова, в очах рябіє від того скаженого руху дрібних рудо-брудних хвиль, від того, що дощ не рятує від спеки, бо все одно душно й липко, а посеред тих потоків — залюднений острів базару.
Ялинка за сусіднім низеньким дахом вигналася вгору тонким, світло-зеленим пагінцем. Пагінець слабкий, юний, західний вітер заламав, вигнув саму верхівочку, наче вогник, полум'я свічки, тонке полум'ят-ко — гойдається, тремтить, не хоче згаснути.
Із слів можна робити гроші. Чим більше слів — тим більше грошей. Із слів можна робити гроші, грубі гроші, великі гроші, багато грошей, колосальні гроші, що приносять свободу, широкі можливості, здійснення всіх бажань. Здійснення всіх бажань — убиває бажання. Нездійснення бажань—убиває бажання. То хіба ж не все одно — є гроші, нема грошей? Є слова — нема слів?
Дуже тихо, як у глибокому колодязі, снувався день. Слова падали — теж ніби в глибочінь, у колодязь, і треба було дуже довго чекати, поки повернеться відгомін угору, до тебе. Пахла достигла малина, дзижчали комарі, потихеньку розвивалися пелюстки троянди, вигнався вгору й різко проникав у повітря своїм духом любисток, плакала чиясь дитина, хтось голосно перегукувався про щось зовсім непотрібне.
Було дуже тихо.
Побут мене ніколи не заїдав. Усе якось мимохідь, легко, без особливої старанності — але й без неохоти; хіба тільки дуже гірко бувало, коли доводилося упродовж довгих місяців варити "суп-харчо" з пакетиків з тим прикрим, специфічним запахом безіменних приправ — і тримати в руці талон тролейбусний чи там трамвайний, стоячи біля компостера в надії, що контролер не з'явиться, квиток не доведеться компостувати і можна буде ще раз (чи більше) так само проїхати "зайцем".
Порівняння не мають жодного сенсу, хай би як намагався хтось переконати мене, що, наприклад, ніч була волога, як вимите дівоче волосся, — я не повірю, я мушу доторкнутися.
І все ж ніч була волога, як вимите русяве дівоче волосся.
Вода. По воду. Без води. Вода в криниці. Вода відром зачерпнута. Холодна вода. Вода з крана. Принеси мені води.
Сонце заходить. Літо заходить. Колесо. Колесо обертається. Соняшник. Однесенька ягода на вишні — в тиші.
Вода все змиває. Нічого нема.
Світло падає з правого боку, і тінь од моєї руки рухається услід за рядком: р-я-д-о-к...
Відлига. Волого, мокро по кісточки; дочекатися б весни і якось би змінити ритм свого існування; коли життя нагадує машину, котру намагаються завести, зрушити з місця, а вона тільки смикається й огризається, то я в такій машині не почуваюся навіть пасажиром, не те щоб шофером.
Допоможи, Господи, порятуй, Господи; марную час, а потім простягатиму руки до неба й волатиму: дай ще одну днину, бо ж я нічого не встигла! Так, ніби за днину можна щось встигнути — або ж інакше: ніби я знаю, що саме й скільки мусила (чи мені належалося) встигнути. Либонь же, не більше від того, скільки зроблю. Лише стільки — не більше й не менше.
Було два тижні тридцятиступеневої спеки. Місто надсадно дихало з розтуленими устами. І вже захмарилося. Місто може стулити рота.
Ялина богує. Сьогодні, вчора, завтра — богує. Сягає понад світи тонкою стрілою, поціленою в хмари. Вона така струнка й чиста — не видно коренів, якими тримається чорної землі, тільки високо, вгору; богує.
Не хочу вежі зі слонової кості. Вежа має бути з яшми. Яшмова вежа скрізь, де ти хочеш її вибудувати. Навіть серед стосотенного мітингового натовпу.
Проміжок між рядками. Цезура в часі. Між і між годинами.
Спрага мандрівок усе ще (слабше, може, ніж колись) озивається. Хочеться вирушити. Поїхати. Знятися з місця. Податися. Кудись. Часом — сконкретизовано, означено. Наприклад, в Грузію. Чи в Іспанію.
Там теж є вежа з яшми? З зелено-прозорої яшми.
Робота: роб — раб.
Учинити: чин, розчин. Розчинити — тісто, двері, сіль. С-с-с: спокій; спів; свій; світ.
Пс-с-с: псевдонім — повільне замикання пам'яті — забування автоніма(-му?).
Часом нізвідкіль народжується в тобі слово. Ось щойно само собою озвалося, як дитя: визволитися. Від чого? Від кого? Ні-від-кого. Ні-від-чого. Просто визволитися.
Яблучка-падалки, з виду нікудишні й нікчемні, заповнили своїм духом душу й простір. Простір — замкнений. Хочеться стати навколішки й просити Бога (як ми могли донедавна писати це слово з малої літери?) — просити Бога подарувати кілька літ (літа — літо; рахунок — літом і літами), щоб перебути їх у просторі, заповненому запахом яблук.
Звук яблука, що впало в траву, — це наче відповідь звідкись із глибини, із землі, на дотик крихітної зеленої кульки, недозрілої кульки.
Якщо погинуть усі пейзажі — сиріч уся земна краса — чи зостануться описи джерел, садів, озер, травинки, закушеної в устах дівчини, яруг, проваль, яблунь? Як то буде — коли над голим тілом землі пропливатимуть сірі хмари? В чому вони будуть відбиватися? В байдужих, мертвих людських очах?
Такий собі тихий Апокаліпсис.
І відтиражована в премногій кількості, видерта з журналу картинка. Наприклад, соняшники. Наприклад, Ван Ґога. Чи Невангога. На сірій стіні, що зосталася від чийогось дому.
Мандрівка вулицями старого Вільнюса. XVI століття живе у XX, XX — живе у XVI. Пристосовує себе до нього, не позбувається його.
Дитячі різнобарвні колготки сушаться на шнурочку в подвір'ї будинку, де мешкав у 1823 році Адам Міцкевич. Художник у джинсах і полотняному картузику відмальовув браму й дворик. Діти на велосипедах, спиняються; захоплено вигукують: "Наш дім!" Вибух радості від упізнавання.