Покажи мені у сні свого убивцю

Сторінка 5 з 6

Чемерис Валентин

— Як ви смієте, дурні? Я — командир оперативного загону дружинників! Ви будете відповідати!

— Будемо, будемо, — потягли його до машини. — Але, нарешті, й тобі надійшов час тривати відповідь.

Він мешкав у тому гуртожитку, до якого й приводили оперативників пошукові собаки. Він і був тим єдиним мешканцем гуртожитку, котрий мав там окрему кімнату, яку жодного разу не перевіряли. Бо в його характеристиці (він був ще й членом цехового комсомольського бюро), підписаній начальником цеху, секретарем партбюро КПУ, головою цехкому і секретарем бюро цехової комсомольської організації, запевнялося, що Мерлізов (справжнє прізвище убивці трохи змінено, цитата з характеристики достовірна) "за час роботи на заводі зарекомендував себе з позитивного боку, добросовісно виконував змінні завдання, допомагав молодим робітникам в опануванні професією, аморальних вчинків і порушень трудової дисциплині з його боку не спостерігалося… Брав активну участь в комсомольському житті, допомагав у випусках "Комсомольського прожектора" — і т. д. І т. п.

Під час арешту в кишені убивці знайшли ключ від квартири його останньої жертви. Коли ж з понятими зайшли до його кімнати в гуртожитку, то виявили там (крім блока, знятого з телевізора в одній квартирі) ще й портфель, до половини наповнений тими золотими речами, які він знімав із своїх жертв — сережками, ланцюжками, браслетами, обручками, годинниками — все 958-ї проби. Серед них знайшли й маленький золотий годинник Каті — хоч і старомодний, з товстим випуклим скельцем, але золото на його корпусі, на біду Каті, теж було 958-ї проби.

Про подробиці затримання Мерлізова та обшуку в його кімнаті я дізналася значно пізніше. А тоді, почувши повідомлення обласного радіо, що перевертень, нарешті, схоплений, в якомусь збудженому сум’ятті радощів, що катюга, нарешті, в наручниках, і смутку, що ні Каті, ні інших його жертв вже не повернеш, я побігла і забрала із ощадкнижки останні сто карбованців. До них додала ще тридцятку, що лишилася від зарплати, купила транзистор і помчала в управління міліції. Коли сказала черговому, що я у справі Мерлізова, мене відразу ж провели до якогось дуже поважного полковника. Я заторохтіла:

— Кілька місяців тому, ховаючи Катю, я дала собі клятву тому, хто спіймає вбивцю, віддам все, що в мене є. Подарувала б йому й машину, але в мене всього лише 130 карбованців. Я купила за них транзистор.

Не знаю, чи збагнув що підполковник із моєї уривчастої розповіді, але відповісти він нічого не встиг, бо тут до кабінету зайшло троє офіцерів. Двоє з них нічим не привернули моєї уваги, а ось третій видався знайомим. Наче я десь його бачила. Високий, дебелий, аршин в плечах, голова велика, світловолоса, обличчя теж велике, кругловиде і теж світле. І тут я згадала, де його бачила. Коли я попросила покійну Катю показати мені уві сні свого убивцю і мені приснився сон, що я буцімто опинилася на базарі і стала свідком, як один молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками душить кошенятко, то прибіг оцей кругловидий здоровань і скрутив руки молодику.

Розказую полковнику про свій сон. Офіцери переглянулися.

— Дивний збіг, — одказує полковник. — Товариш, якого ви колись бачили у своєму сні, і справді спіймав садиста Мерлізова. До речі, знайомтесь: старший лейтенант Андрій Павлович Довбенко.

Кидаюсь до нього.

— Прийміть від мене, Андрію Павловичу, транзистор.

Але старший лейтенант раптом відсахнувся од мене.

— Що ви, що ви, громадянко! Ніяких дарунків я ні від кого не приймаю. Тим більше, як мені сказали, ви прийшли у справі Мерлізова.

Тоді я розповіла їм все про Катю і про свій дивний сон.

Почали вони радитись. До згоди не дійшли (Андрій Павлович все ще остерігався, щоб мій дарунок хто-небудь не сприйняв за хабар), погукали ще кількох старших офіцерів. Один з них і сказав:

— Олена Іванівна — не торговий працівник, не особа, котра матеріально відповідальна, вона всього лише друкарка. І не зацікавлена, щоб вигородити Мерлізова. Тому прийміть од неї, Андрію Павловичу, транзистор, — він від щирого серця. А ми, на всяк випадок, щоб не виникло бува ніяких непорозумінь, оформимо акт дарунку протоколом і всі його підпишемо.

Так і зробили. Вручила я старшому лейтенантові транзистор, розцілувала його.

— В житті ви, — кажу, — точнісінько такий, яким я вас кілька місяців тому, не знаючи, хто ви насправді, бачила уві сні, як і самого убивцю, хоч до того ваше лице зріти не доводилось.

Офіцери загомоніли.

— Це, даруйте, містика. А полковник і каже:

— Містика містикою, але випадок взагалі цікавий. То чому б нам не провести експеримент?

Я трохи почекала в приймальні, а тоді вони знову запросили мене до кабінету і показали на стіл, на якому були розкладені фотографії різних чоловіків різного віку. Десь штук із тридцять.

Проглянула я фотографії і показала на одну.

— Ось цього, — кажу, — бачила уві сні, коли він душив кошенятко.

— А ви, громадянко, не помилилися? — перепитує мене полковник. — Може, ще подумаєте і ще на фотографії подивитесь?

— Не буду більше дивитися, — одказую. — І думати не буду. Але душив уві сні кошенятко саме оцей молодик.

Вони аж присвиснули з подиву.

— Точно, — вигукнув полковник. — На фотографії, на яку ви показали, і справді той, хто задушив вашу Катю — садист Мерлізов.

… Вампіра судили в червоному кутку міської в’язниці — з одного боку, остерігалися, щоб особливо небезпечний злочинець не втік бува під час процесу з приміщення районного суду, а з другого боку — аби його не розтерзали люди. (У місті вже збиралися натовпи й скандували: "Смерть катюзі!…") Я була на суді, добре роздивилася того перевертня. Він сидів у якійсь клітці, що її охороняли вісім міліціонерів — молодий, двадцяти семи літ від роду, уродженець однієї з кубанських станиць, симпатичний, голубоокий, з елегантними вусиками, із світлим волоссям, що злегла кучерявилось. Суд був закритим (мене пропустили туди з особливого дозволу судді, як представницю однієї з жертв садиста). У перших рядах червоного куточка в’язниці сиділи тридцять сім потерпілих, тих, кому пощастило вціліти і буквально чудом повернутися до життя. Всі вони були зґвалтовані, усім їм, рятуючи життя, зробили операції на шиї — душачи їх, Мерлізов ламав жінкам шийні хребці. Не прийшли на суд лише ті вісім жертв садиста, котрим не пощастило вижити. Як відбувався суд, що кричали потерпілі — не буду розказувати. Тяжко. Не треба. Бо там таке почула, що не доведи Господи, щоб його інші чули.