Перед дощем вовна на вівцях м’якшає й випростовується.
Якщо кіт згорнувся в клубочок і лапками приховав писок — похолоднішає, й коли вмивається, довго полизуючи лапку,— на суху погоду.
— А тепер з тобою розберемося,— посміхнувся до мене дідусь.— Я приготував тобі цікаву загадочку. Якщо розгадаєш — гостинця матимеш: сонце пече, липа цвіте, день одбуває — коли це буває?
Я напружив пам’ять. Сонце найсильніше пече, здається, в липні. У цьому ж місяці починає квітувати липа і довшають ночі.
— У липні! — відповів упевнено.
— Таки вгадав,— покуйовдив моє волосся дідусь.— Отже, доведеться-таки розповісти тобі про середульший місяць літа.
— Я вже дещо знаю про нього, — фальбую перед дідусем.
— Коли знаєш — прошу, розказуй!
— Цю назву йому дали тому, що цвіте липа! Дідусь загадково усміхнувся.
— На таку відповідь багато розуму не треба. До речі, в цьому році липа зацвіла ще в червні, щоб ти знав.
Я знизав плечима. Тоді ж від чого пішла сучасна назва?
Дідусь розповів, що широколиста липа повсюдно на Україні починає цвісти переважно з кінця червня. Тому в південних слов’ян — сербів та хорватів — шостий місяць року називають "липань" та "липан". Проте в чехів ("ліпен") , поляків ("ліпец") і білорусів ("ліпень") другий місяць літа подібний нашому.
І похибки в цьому нема. Крім широколистої, у нас росте й дрібнолиста липа. А саме вона й починає цвісти серед літа.
Крім офіційної, на Україні було чимало народних назв. Серед них найбільш відомі — "косень" і "сінокіс" (пора заготівлі сіна), "білень" (якраз вибілювали полотно), "липець" (час викачування липового меду), "елевей" чи "ілюх" (од свята Іллі).
У художній літературі, зокрема в творах І. Коцюбинського та Т. Шевченка, зустрічається й "іюль". Ця назва походить од імені давньоримського державного діяча Юлія Цезаря. Саме він 46 року до нашої ери запровадив новий, так званий юліанський календар.
— Ти не пам’ятаєш, яке сьогодні число? — зненацька запитав дідусь.
Я загадково подивився на нього.
— Шосте липня...
— Воно щось тобі нагадує?
— А,— усміхаюся вдоволено,— завтра свято Івана Купала. Сьогодні сільські хлопці вже збирали по людях сухі дрова для купальського вогню...
— Отож-бо,— підморгнув дідусь.— У ніч з шостого на сьоме липня молодь завжди святкувала Купайла. Сходи сьогодні на леваду. Не пожалкуєш!
...Повечеряв я швидко. А тут і сусідський Толик забіг. Він також зібрався на купайлівське свято.
Невдовзі ми були на леваді. Всюди молодь, співи. Посеред вигону лежала велика купа дров. Навпроти стояли хлопці. Біля них стирчала в землі висока тичка з прив’язаною вгорі солом’яною лялькою. Це і було Купайло.
З другого боку гуртувалися дівчата. У кожної на голові віночок з кольоровими стрічками. Вони тримали вербову гілляку, оздоблену живими квітами та стрічками. Називалася вона Мареною, або Собіткою.
Нараз один з парубків витяг із землі тичку, проказав голосно:
Купайло, Купайло!
Де ти зимувало?
Інші хлопці відповіли:
Зимувало в лісі,
Ночувало в стрісі,
Зимувало в пір’ячку,
Літувало в зіллячку.
— А тепер, — мовив той же хлопець,— будемо Купайла підпалювати!
Невдовзі лялька пойнялася вогнем. Хлопці однесли її до дров, підпалили сухостій. Дужий вогонь освітив довкола. Дівчата заспівали:
Ой, на горі, на горбочку
Склали дівки собіточку.
Прийшли хлопці, розвалили,
Собі руки засмалили.
А будете тепер знати,
Як собітку розваляти!
Вогонь поволі згасав. Найсміливіші хлопці почали перестрибувати через нього. Потім до них долучилися й дівчата.
Спостерігати за такою забавою було вельми цікаво. Адже не всім щастило вдало перестрибнути багаття. Дехто навіть потрапив у суприсок. Але все обійшлося гаразд.
Як вогонь вже майже пригас, ми з Толиком також спробували щастя. Кілька разів ми перестрибнули чималеньку купку жару. Спочатку було трохи лячно, але коли озвичаїлись — робили це залюбки. Вважається, що хто в цей день не перестрибне через вогонь, того підстерігатимуть невдачі.
Коли багаття ущухло, почали розбирати свою Собітку дівчата. Робили вони це під супровід купальської пісні:
Ой, не стій, вербо, над водою,
Да не пускай гілля по Дунаю.
Ой, Дунай-море розливає,
В верби корінь підмиває,
Зверху верба усихає,
Коло верби листя опадає,
Стань собі, вербо, на риночку,
У хрещатім барвіночку,
У запашнім василечку.
Хлопці в цей час намагалися облити водою дівчат. Не лишалися осторонь і юнки; вони також хлюпали з долонь на парубків холодною джерелицею. Так уже велося зроду-віку: прийшов на Купайлівське свято — то мусиш змокнути до нитки.
Ми з Толиком також обілляли один одного річковою водою.
Нарешті дівчата розібрали свою Марену. Гілку однесли до річки й кинули у воду.
— Водяник, Водяник утопився! — вчинили галас хлопці.
Тим часом дівчата побігли до річки. У кожної на віночку горіла свічечка. Вони обережно опускали їх на воду. Плесо зарябіло безліччю вогнів. Створювалося враження, начебто річка спалахнула. Видовище було казкове.
Прудка течія одразу відносила віночки зі свічками у глиб ріки. Кожна дівчина уважно стежила за своєю долею. Якщо віночок приставав до берега, то це вважалося, що його власниця вийде заміж. А коли одпливав далі — ще цілий рік дівуватиме. Траплялося, що вінок приставав до протилежного берега. В таких випадках дівчині судилося вийти заміж у сусіднє село.
Не стояли осторонь і хлопці. Вони намагалися "привернути" віночки до свого берега, кидаючи поперед них камінчики.
Свято тривало допізна. Лише тоді, як позагасали свічки й зникли віночки, всі почали розходитися. Дівчата заспівали завершальну пісню:
Ой, на морі хвиля,
При долині роса,
Стороною дощик іде...
І справді, нічне небо обснувала хмара, засіялася дрібна мжичка. Довелося йти додому.
— Хлопці, а сьогодні вночі папороть цвіте! — згадав по дорозі Толик.— Кажуть, як зірвати цю квітку, пощастить знайти підземний скарб...
То, мо, збігаємо в Ярчище, там цієї папороті-і! — запропонував я.
— Е, нема дурних. У лісі в цей час виють сичі, з’являються всілякі примари, спалахують блискавиці...
Ми увійшли в село. Тепла липнева ніч пасла густі сутінки. То з одного кутка, то з іншого долинала купальська пісня, яка запам’яталася на все життя: