Дітлахам цього й треба було: схопивши один одного навхрест, досхочу качалися в траві. То звідси, то звідти лунала пісенька:
Я гіл-ягілочка,
Ягелова дочка,
Встала ранесенько,
Вмилася білесенько.
— Дідусю, а навіщо людям було це робити? — цікавлюся.
— Це суто хліборобський обряд. З давен селяни жили горопашно. Статки їхні залежали від ниви: вродить — буде чим прохарчуватись, а ні — то мусили йти у позички. Отож і перебирали земельку по грудочці, додивлялися, який буде врожай. Для того й влаштовували такі обряди, щоб задобрити природу.
— А роса тут до чого?
— Чи то я так невтямно розповів, чи ти через вуха слухав,— трохи розгнівався дідусь. — Здавна росу вважали за лікувальну. Щоб не пріли ноги, треба зароситись до схід сонця. Або таке: покалічив косар пальця — неодмінно промиє рану росою. Колись дівчата спеціально вибігали вдосвіта, щоб обмити нею обличчя...
— Навіщо? — не відстаю зі своїми запитаннями.
— Щоб рум’яними були щоки і прищі не схоплювалися. До речі, ти ж мого онука, Сергійка, пам’ятаєш. Він у місті по кільканадцять разів на зиму застуджується. Хоч як лікували, а все намарно. Тоді й порадив один чоловік одвезти хлоп’я в село. Нехай, каже, ціле літо босоніж ходить по росах. Одлітував торік Сергій у мене і після цього жодного разу не застудився. Я його щоранку навмисне ганяв на город рвати зелень. Повернеться, було, до хати з цибулиним пір’ям, увесь забрьоханий, аж ноги сині. Але жодного разу не кашлянув. Кажуть же: хто ходить босяком — не хворіє чиряком. Ось звідси й походить прислів’я, про яке ти казав,— травнева роса коням краща од вівса!
— Цікаво як! — зірвалось у мене з вуст.— Тепер і я ходитиму босоніж по росі...
— І не пожалкуєш. Я хоч старий, а щоранку протопчу слід босоніж через моріжок. Люди не випадково на день народження, бажаючи іменинникам найкращих гараздів, кажуть: "З роси тобі та з води!" Роса, знацця, здоров’я, а вода силу дає.
Сонце вже зачепилося за крайні хати.
— Підемо помалечку, бо доки доплентаємося, то й споночіє.
— А про походження місяця не хочете розказати?
— Це ми дорогою зробимо!
На Україні останній місяць весни довгий час називали "май".
— Про походження первісної назви є кілька гадок. Найпереконливіша з них — од імені давньоримської богині ве сни Майї. А ще вважається, що місяць пішов од титула римського царя Тарквінія— "маєр", тобто "старший, вищий". Оскільки цар вельми шанував старійшин, його й називали пошанівшим епітетом. Крім того, травень у Стародавньому Римі символізував довголіття мудреців.
Коли на Україні відбулася "націоналізація" місяців, то найбуйніший весняний період назвали "травнем" — всюди вже зеленіли луки і левади. Подібні наклички зустрічаємо і в більшості слов’янських народів — поляків, чехів, словаків, болгар.
Поруч з цим у народі користувалися і місцевими назвами — "пісенник", "місяць-громовик". Але найпоширенішою була назва "травник". Це від того, що переважно в травні заготовляли лікарські рослини. Був навіть спеціальний день їх збору — на Симона Зілоту. Зібрані 23 травня лікарські рослини вважали найкориснішими. Заготовляли їх лише до схід сонця. Нині вже доведено наукою, що саме в цей час трави мають найбільше корисних речовин. Тому травники і досі дотримуються цього звичаю.
Сучасні маївки теж пов’язані з травнем. Вони запозичені від наших пращурів, котрі проводили гулі серед природи. Це були колективні ігри, дитячі та юначі розваги на лісових галявах.
Одне з найулюбленіших моїх свят — Трійця, чи, як його ще називають, — Зелені празники. Мені так здається, що народна назва більш правдешня. Під цю пору зелена природа справляє весілля: цвіте садовина, буяють квіти на вгородах та луках. І хоч це свято, як і Великдень, "не гледить числа" (це бабусин вислів), а кожного року пересувається на кілька тижнів то вперед, то назад, але завше співпадає, коли буйно квітнуть різнокольорові півонії. Це найулюбленіші бабусині й мої квіти. їх у нас навіть забагато — обіч пішника, біля призьби та в садку.
Надвечір у суботу бабуся обов’язково зробить пишну букетницю, наллє води в гладущик і, впакувавши різноцвіт, поставить його біля покутя. Мені ж велено зробити дві роботи: нарвати пахучого татарського зілля на грузьких берегах Великого болота, розіслати його на долівці й при закутках оселі та наламати кленових гілячок, якими маю обмаяти хату, сінці, вхідні ворота й одвірки; щоправда, бабуся веліла принести і кілька осикових дубців, щоб убезпечити корівника та хвіртку й ворота з тильної сторони.
— А це для чого? — пойняли мене невтямки.
— Щоб відьма не крала молока у Рябої...
— І ви вірите в них, — крадькома усміхаюсь. — Вам хоч раз доводилося бачити живу відьму?
Бабуся наразі суворішає.
— Ти ще молоде-зелене, а ми вік прожили. Вони, відьми — а в нашому селі такі є, — найчастіше видоюють корів напередодні та під час Зелених свят...
Уже почало сутеніти, допоки ми впоралися з передсвятом. Під цю пору завітав до нашої оселі дідусь.
— Ого, який гарний запах у вашій хаті! І півонією пахне, і татар-зідлям і кленом умаєно хату...
— Це внучок допоміг мені, — пофальбувала бабуся.
— Тобі, Мотре, добре — є помічник, — притихлим голосом одгукнувся гість. — А в нас нікому. Мені, старому, ніяк не випало сходити до болота за лепехою, а тим паче — за кленом.
— Не переживай, — заспокоїла бабуся. — І лепеха залишилась, і кленове галузяччя також. Візьмеш, як йтимеш додому...
Набалакавшись уволю, дідусь уже зібрався йти додому. Бабуся шепнула мені на вухо: "Допоможи гостеві віднести трійчанську зелень". Я залюбки зголосився.
— Бач, як прихорошилися хати й наша Забудська вулиця, що аж любо подивитися.
— Дідусю, — нагло запитую у нього, — а для чого це свято проводять?
— Бачиш, — трохи подумавши, відгукнувся дідусь, — весна вже в розповні. Все буяє, все квітне, тому й кажуть, що Зелені празники величають маківку весни — найкращу пору року. А ще мовиться: "Трійця трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом".
— Під цю пору, — вів далі дідусь, — буяє природа, але й оживають мерці, особливо русалки...
— Я чув, що такі паторочі є, — докинув і своє слівце. — Бабуся казали, що впродовж усього наступного тижня не можна ходити в поле, бо русалки залоскочуть. А хто ж такі русалки?