Мальва лишилася в мені не просто спомином, а думкою про втрачене щастя, яким воно могло бути й не збулося. Саме там скінчилася моя гонитва за ним. Увесь вік я чогось чекав, на щось сподівався. Либонь, люди й називають оте, недосяжне, щастям. Рідко хто його наздоганяє. Або наздоганяють на час. А потім втрачають…
Й однаково у цих розумуваннях мало втіхи. Я не наздогнав і не вірю, що воно ще раз може явитися мені, але маю жити і йти дорогою, яку вказав Він. Яку вказали предки наші, накладаючи життям. Більшого за Вітчизну в світі немає, і в мене і в усіх інших людей, це великі слова, і вимовляти їх можна тільки в церкві. Без неї всі ми маленькі, а хто зрадив її — нечестивці.
Вдень я тинявся по монастирю. Заглядав до пекарні (печі там велетенські, неначе в геєнні вогненній), до кожевні, до конюшні, там затримувався довше, монастирські коні гладкі, укохані, смирні, здається, й на них перейшла чернеча покора, добре вичищені, стоять у чистих стійлах. І все ж мені здавалося, що у них чогось не вистачало для справжніх коней — перекошланих вітром грив, вогнистого погляду, норову. Але найдовше затримувався в корпусі, де містилася бібліотека й де писці переписували святі книги. Три писці сиділи за однаковими столами, перед ними — черепочки з чорнилами різних кольорів, добре затемперовані пера — їх чинить особливий служник, він носить писцям воду, розгладжує пергамент (дорогі Євангелії в подарунок високим особам), четвертий стіл стояв осібно, за ним сидів ієромонах Елеазар, і сам, неначе пергамент — блідий, шкіра на обличчі в дрібній сіточці зморщок, з вицвілими безживними очима, які, однак, засвічувалися, коли брав до рук книгу. Він уже не писав, зрідка підходив до того чи іншого писця, промовляв до нього тихим гаркавим голосом — настановляв, радив, підправляв. Елеазару — вісімдесят три роки, п’ятдесят один він просидів у цій келії. Мені цікаво було дивитися, як чудовно нижуть писці гачки та загогулини заглавних літер, а ще цікавіше було, що вони в цей час думають. Кажуть — моляться. Іноді той чи той справді ворушив губами. Але я чомусь не вгадував на їхніх губах молитви. Дознати цього не міг. П’ятдесят один рік за одним столом, п’ятдесят один рік ті самі гачки та загогулини! Що він осягнув за цей час? Яку мудрість тримає в собі? Намагався випитати, пробитися крізь чорну рясу до чернечого серця. Живе воно? Чогось прагне? Таки живе. Елеазар любив погомоніти — про благо, про гріх — людське тіло грішне, тільки дух сяє в світі, і яскрить, найясніший, найчистіший він тут, за монастирськими мурами. Ієромонах навертав мене на чернецтво, його мова лилася, неначе потічок спекотної днини, в ній була якась особлива принада, але вознораз і в моїй голові зринали якісь слова… Мабуть, це вперше й по — справжньому дістав мене нечистий, і саме тут, у монастирі, це він нашіптував ті думки. Добре сховатися за цими стінами, але для цього треба переконати себе, що світ — це марниця і всі потуги наші — козацтва — марниця, для цього треба забути про матір, про Василину, про Мальву, про Пива, про Бурого. Забути про Січ, про товариство, про ворогів. А чи й не забувати, молитися про їхню, ворогів, погибіль… Тільки вже он скільки моляться ченці та священики, а вже й церков та монастирів православних на сейбічній Україні майже не лишилося, і на тойбічній вони не наші. Так Господь випробовує нас. "То це він насилає на нас ворогів?" — "Не богохульствуй. Ворогів насилає диявол". — "А чого він його не приборкає? Адже ми просимо його. І нас, вірних, угодних йому стає все менше. Чи ж добрий то пастух, у якого отара все зменшується і зменшується?" — "Стули вуста. Гріх несосвітенний. Молися". Ставало страшно, але сумніви не щезали.
…П’ятдесят один рік він переписував святі книги во славу Божу. Мабуть, це подвиг, й ті книги налили святістю його серце… Ногою під столом вичовгав камінь на півдюйма… По щиколотку… Книга за книгою… Човг, човг… І світ його не тривожив. Ні його краса, ні ницість. Чи краса тривожила? Триста літ, — Елеазар розповідав сам, — переписували в цій келії книги. Він продовжив сумлінну працю тих, хто тут сидів до нього. Бо так робили вони. Так велів ігумен… А сам зробив щось по своїй волі? Вписав щось своє у ті книги? Ні. Навіть квітки в саду не зірвав. Таке його призначення… Творити… творене кимось. Творець один? А моє призначення? Що я тут робитиму? Чиститиму шкреблом коні?.. Щоб возити дрова та воду?.. Спекти хліб і з’їсти?.. А ті коні, на Дикому полі?.. Господи, просвітли мене! Я все дужче й дужче загрузаю в сумнівах. Он учора чув за трапезою, як один чернець шепотів другому на вухо про Стратонія, якого призначили ключником… А він, мовляв, злодій… Інший чернець, Мелетій, монастирський скарбник, скаржився мені, що його обійшли чином. Йому за п’ятдесят, він низенький, натоптуватий, щоки, неначе кавунці, на носі й на лобі бородавки, очі меткі, хитрі. Показував мені монастирські скарби: часточку животворного дерева, кучку землі з Голгофи, цвях із хреста, на якому розп’яли Ісуса. Я довго приглядався до цвяха. Він звичайний, такі роблять у Козельці.
…Крутить мною біс, водить зворотами… Не можу відкараскатися від думки, що цвяха з того святого хреста бачив у Києві, і в Почаєві, і ще десь… зібрати їх до купи, можна змайструвати воза. Прости, Господи, мені… а чи тим, хто обманює Твоїм ім’ям.
Ще Мелетій показував шкатулу дорогу, доверху насипану перлами, два золоті хрести, срібні трисвічники та п’ятисвічники, золоті панікадила, Євангеліє, оправлене самоцвітами. "Обитель наша бідна, є обителі багаті, де скрині набиті золотом, там монахи їдять кашу не з олією, а з маслом…" Не така вже й бідна обитель, і їдять монахи кашу не тільки з олією, а й з маслом, і борщ з м’ясом, і рибу судака та стерлю… В келії—коморі, де ми сидимо, смачно пахне яблуками, Мелетій тримає їх у якійсь скрині, для себе, звісно. Я здогадуюсь, що йому дозволено показати мені монастирські скарби, може, й не всі, аби запалити в мені бажання примножити їх…
Мені в грудях реп’яшком ворушиться сміх: вони не знають, що в моїй калитці бряжчить на денці, й годять мені з усіх сил, ігумен двічі садовив до свого столу… Він навіть запропонував висповідати мене, але я відмовився, тоді б мав зізнатися в злобі, яку ношу в серці, і в тому, що недавно вчинив, а нащо те знати навіть ігуменові, а ще тоді доведеться зізнатися, що хитаюся на двох кладках, одна лежить тут, а друга за Дніпровими порогами. Він би умовляв, а то й наклав покуту. І Мелетій хилить мене на шовкові монастирські трави, а сам каже, що шелестять вони йому не так, як би мали шелестіти, од юних літ у монастирі, склав на олтар сили свої, тисячу разів прислужився мудрістю, а й досі ходить у ієромонахах, а Савроній і Феофан, які й розумом куціші, й прислужилися братії менше, обійшли його на щербатих монастирських сходах. Це він вимостив їм ті сходи. Він говорить, смиренно опустивши очі, а я думаю, що й тут, за монастирськими стінами, вітер славолюбства розжохує жар нікчемних пристрастей, і тут та ж товчія за владу та за почесті, і тут гординя, а покора показна або з приневолі. Тоді й покора Господу показна, вона мовби дає їм право підгинати під себе інших, і жадоба не покинула чернечі серця, монахи люблять гроші та дороге убрання. Не всі, звичайно. Є тут люди тихі, скромні, безсрібники, чисті серцем та помислами, бачив монаха, який безкорисливо лікує прочан — страшні виразки та болячки, і в шпиталі ченці прислужують страждальцям, є схимники, пустельники…