Погоня

Сторінка 75 з 81

Мушкетик Юрій

…У корчмі у Веселій Долині сидів я з поставцем біля скляного ведмедика з слив’янкою, й присіло біля мене кілька козаків, і один з них упізнав мене, й розбалакалися ми, й повідав він, що в Чорному лісі на Інгульці збираються козаки та всілякі втеклі сіромахи, день і ніч не вмовкають там ковальські молоти, перековують коси на шаблі, а серпи на ножі, незабаром туди прибуде й Бурий з січовиками, а може, й Недайвода. Й задзвонять тоді козаки в ті шаблі, й грізно зарокочуть бандури, і мідні сурми заграють бойовий склик.

…Поїхали козаки, а я довго сидів край столу. Й снувалися в моїй голові думки, і поставало в думках усе моє життя, всі кривди та печалі, надто цього останнього гіркого року, й одрубно обривалися всі мої стежки, всі дороги. Шукав я своєї дороги увесь вік, шукав того істинного, великого і праведного, задля чого маю жити, та так і не знайшов. На якому воно полі, на якому шляху, на якій дорозі — земній чи небесній?.. Либонь, нині знаю той шлях, ту дорогу. Вона одна, рокована, праведна, іншої, правдивішої, істиннішої у людей мого краю немає. Для неї прийшли у світ, для неї живемо. Вона одна виправдовує моє буття на землі, вийшовши її, стану перед Богом чистим, з світлою печаллю в душі. Не ми вибираємо свої дороги, а вони вибирають нас по наших серцях.

З усім тим змаліла моя власна помста. Бо горе людське — як море, а моє тільки річечка.

Біля Канева переїхав на той, наш — не наш — бік. Там теж залоги, тільки московські, там теж варта — московська (польська взяла з мене за перевіз з сеї сторони, московська — з тої), і наглядачі, і осавули. Розпанахали чужинці шаблями нашу землю, й збиткуються над нами, й збирають данину таки ж на погибіль нашу. Й скільки це буде — сто, двісті, триста літ — невідомо. Захланні, убогі самі — ніколи не наїлися хліба — захланними, убогими роблять і нас. Ще й ставлять усе своє, убоге, нікчемне вище нашого. Й це триватиме, доки не запануємо у власному домі.

…Заночував на хуторі під Полтавою в багатого козака Криги, хутір — рай — раїна, з садочком і ставочком рибним, з великим баштаном — кавуни та дині вже зібрали, лежать у клуні горами, Кригу ще не обідрали наглядачі та осавули, він ще має силу відкуплятися.

Крига саме пересипав колодязь, і я побачив розкоп — аршинів на півтора в глиб чорнозему такого, як загусла коломазь; увесь наш люд міг би жити по таких хуторах, якби не "братове" — сусіди, вороженькі лихі. Розстелив Бог нашу землю, неначе кирею, й котяться по ній одвіку з краю в край орди всілякі — в овечих кожухах вовною нагору, в срібних панцирях, гостроверхих шапках, ті, які жеруть сире м’ясо, просякнуте кінським потом під сідлом, і ті, які пожирають смажених у маслі фазанів та стридії, огірки та капусту, ті, які танцюють у степу голі біля розпалених багать, і ті, які ковзають сап’яновими чобітьми по натертих воском підлогах у теремах. Й тільки жорстокість їхня однакова, і нещадиміть також. Й ще одна думка туманить мені голову: а все ж я міг мати отакий хутір та втішатися на ньому любов’ю та достатком до самої смерті. Міг би… не судилося. Не хочу жити без любові й на такому хуторі.

В Багатому зупинив коні біля церкви. Сидів, роздивлявся… Все тут здавалося інакшим, ніж тоді. Бо ж тоді дивився іншими очима. Дзвіниця здавалася високою і неначе падала на мене. Насправді вона невеличка й облуплена, а куна, до якої був прип’ятий за руку, виявилася іржавою й тоненькою… Чому ж я тоді не міг її зламати? Й чому дався, щоб мене прикували до труни, мучився в церкві? Он в оте віконечко заглядав місячний промінь… Пройшов дядько, ніс на плечах зав’язані з обох боків штани з гарбузами — в ті штани влізло мішків два гарбузів — зупинився, постояв, подивився на мене — не впізнав, а мені він по знаку, він тоді стояв отамо, біля церковної комірки, курив люльку, на моє прохання піти до отамана не відгукнувся… І всі інші селяни не впізнавали мене, диво, як одміняе людину одежа, чи то одміняються людські мислі?

Неділя, а церква зачинена, це мене здивувало, я запитав у одного селянина, в другого, але мені не відповідали, люди прошмигували, дивлячись собі під ноги, здавалося, всі вони щось погубили й розшукують загублене. А може, й погубили… Ми всі разом загубили оте, найбільше, що робить нас людьми, певними себе та гордими… Врешті чорнява, з насунутою на самі очі хусткою молодиця, яка несла в черепочку позичку — жар, — мовила, прикриваючи рукою розпашілі на вітрі вуглики:

— Наш батюшка правив молитву по — нашому, по — сільському, а цар наказав, щоб правив по—їхньому…

— І де ж він?

— Забрали його… Буцімто людей підбивав на непокору…

Отой попик підбивав людей на спротив? Пробі! Дивовижна круговерть долі. Доля збиткується над нами, як хоче. А може, ми самі збиткуємося над собою? По тій стороні Дніпра церкви обертають на костели, людям не вільно молитися по — своєму, і по сій також не вільно. Хоч ніби у нас з москалями й Бог один, і святі та янголи ті самі… Чи вже й Бога втрутили в наші земні справи і він слугує сильнішому? Отці нашої церкви донедавна були вільні, але цар наказав підігнути їх під Московського патріарха, митрополита призначати, а не обирати, обраний архієпископами митрополит утік у Чигирин і сидить там, як журавель на купині. Наші святі принишкли (може, завтра їх проголосять грішниками), а янголи розлетілися по всьому небу і не знають, що з ними буде. Буде так, як скажуть московський цар з московським патріархом. От тільки куди подітися священикам тамтої, правобережної сторони?

Молодиця рушила далі, але я наздогнав її ще одним запитанням:

— А осавул?

— Шатило? Корній? Його також прогнали. За попа заступився. Ото його хата.

Я напинив коні біля високого нового тину з загостреними зверху кілками. Стриміли, неначе списи батови, яка захищається од когось з неба. Хата також нова, на жердці під стріхою — великі вінки часнику та цибулі, пов’язані в пучки головки маку. Чорний пес з жовтими плямами над очима поволік ланцюг, загавкав хрипко й закашлявся. Псові є що стерегти: обора, дві клуні, льодовня… Статкував чоловік, а щось змусило його піти насупроти власних гараздів. А я мав його за наймізернішого, найницішого чоловіка. Виколисував думку на люту помсту.