Спішена батова на приступ шанців таки не пішла. Жовніри почали знову сідати на коней.
— Он бачите отого з совиними крилами на сірій кобилі… — вказав жовтим прокуреним пальцем Пукавка.
— Хіба ж видно, кобила то чи кінь, — мовив Хрін.
— Кобила, — впевнено сказав Пукавка, морщачи проти сонця пиптюватого носа. — Така — точнісінька була в мене. Пам’ятаєш, Семене? — звернувся до Білокобилки.
— А коли це було? — запитав Білокобилка.
— Та… літ двадцять тому. Ох і кобила… Сядеш верхи наохляп, ще й ногою не торкнешся до бока, а вона…
Але доказати не встиг. У степу загуркотіло, то котилися тяжари — важкі, ковані залізом вози, — під’їхали польські гармаші, — возів десять чи й більше — познімали гармати, випхали їх наперед батови, спустили ще трохи вниз і почали встановлювати. Козацькі гармаші запалили ґноти, козаки носили шапками порох та шріт, — але гармати наші маленькі, малопотужні, не всі ядра долітали до польських гармат, майже ніякої шкоди не завдавали. А польські гармати ревнули чавунними черевами, й на шанцях піднялися бурти землі, впало декілька козаків, кількоро поповзло рачки, решта пострибали за вал.
Польські гармати били без угаву, ядрами та картеччю, мали добрий кривавий пожиток з козацьких тіл, розруйновували невисокий сипучий вал. Польські кіннотники, розморені спекою, відійшли трохи назад, декотрі повсідалися в траві, а декотрі, з допомогою підпомічників — служників, які набігли з поля, навіть познімали панцирі, й тоді Щербина, промірявши оком відстань до польських гармат, наказав приготуватись до вилазу. Він першим стрибнув через рів, і побігли ми всі, збадьорені погуком курінного, власним криком та галасом, бігти проти гори було важко, козаки ковзалися, падали, а польські гармати плювали картеччю просто в обличчя, й допоки ми добулися до них, чимало козацьких трупів лягло поміж трупів гусар та уланів, й сягнули ми тільки кількох гармат, які стояли з лівого боку під карякуватими грушками, бо польські кіннотники похапали зброю й стали в лаву, наперли на нас, нам вдалося перекинути кілька гармат, дві з них котилися вниз, чавлячи живих та мертвих, котилися вниз аж до наших шанців, а далі ми втікали. Кілька наших куренян підхопили одну польську гармату, ми хотіли витягти її на наш вал, борсалися в землі. Я не спускав з ока польських гармашів, і перш ніж завищала картеч, устиг крикнути "лягай", і впав сам, і в ту мить заряд вибив у валу над моєю головою чимале дупло. На мій погук упали Лука Хрін та Тишко Миленький, і Сліпченко, й Пукавка, всі попідводилися, й почав повільно осідати Карпо Шквиря, наш найкращий герцівник. Йому пробило груди двома картечинами. Ми підхопили Шквирю під руки й перетягли на той бік валу. Очі його затягло туманом, вуста порожевіли, я знаю той колір, колір смерті. Він сконав у нас на руках.
Козаки утирали піт, поглядали на бойовище й оглядалися назад, де байдуже котив свої води Дніпро і де не було видно жодного човна. Колючий іній страху звів судомою Тишкові губи, вони бриніли, неначе з холоду.
— Як ти вгадав, що вони зараз стрілять і саме сюди? — заїкаючись, запитав він.
— А що йому вгадувать, — мовив Сліпченко. — Він знає все. Йому й смерть не страшна — заговорить будь — яке ядро, будь — яку кулю.
— Не будь — яку, — заперечив Хрін. — Срібну кулю не заворожить.
— Заворожують людей, а не кулі. Я побачив, як вони направляли гармату сюди й ґнота підносили…
— Ой чи так? — похитав головою Сліпченко. — Чого ж Шквирю забило? Він стояв за тобою.
— Не знаю… Не встиг упасти. Шкода козака. Такий герцівник…
Лука Хрін скрушно похитав головою:
— Скучав він за своєю Хвеською, поривався додому. Й чогось не йшов. "Не дай Бог у шинку померти, помийниці жидівській, — часто казав. — Помру на Січі. З гармати випалять, проведуть коня з чорною стрічкою в гриві, на могилі поховають".
Помер Шквиря на бранім полі, як того й хотів, і палили з гармат, тільки з того боку — з польського.
— Може, й добре, що Карпо погинув тут, — закриваючи мертвому очі двома мідними п’ятаками, розважливо мовив Пукавка. — А то вернувся б додому, увесь вік з бабою гризся. А от чи поховаємо його на могилі?
— Поховаємо, — сказав я. — І коня проведемо… І чару вип’ємо за упокій…
Пукавка підвів угору обличчя, здавалося, він принюхується до чогось щетинистими дірками кирпатого носа, поблимав короткими рудими віями й мовив:
— Піхота йде.
У Пукавки заячий слух і лисячий нюх.
— Десь вони за півмилі…
Ми оглянулися. З — за Дурної скелі веслували човни. Опачини злітали, неначе велетенські руки. Згинці, по одному, аби не помітив ворог, почали спускатися до берега.
* * *
Козацька слава Хортиці тане в сивій мряці віків. Ніхто не знає гаразд, скільки козацьких християнських душ порятувала Хортиця, чиї надії загорялися й опадали попелом на цих скелястих берегах, хто копав шанці до Байди Вишневецького й хто після нього — козаки Бурого осідлали їх, напівзруйновані, зарослі тернами, глодом, жостіром, кропив’яною шалиною, там клали гнізда та виводили своїх пташенят кропив’янки, мухоловки, пастушки та інше дрібне птаство. Хортиця має півтори українські милі в довжину, козаки окопувалися в горішній її частині, гармати поставили на Вищій Голові. Давно одцвілися на скопах конвалії, зацвітали материнка, старі діди — дуби прикривали віттям шанці од сонця, тягкий низовий вітер звівав хмари комарів та мошок, які велетенськими стовпами стояли над плавнями Нижньої Хортиці. Козаки вирубали терни, вирили ще одну лінію окопів, огородивши ними верхню частину острова, вичистили Козачий колодязь, поставили чати на Чорній та Совутиній скелях, а також по інших скелях, у Січових Воротях, якими можна добутися від води, на кручах та по одкосах, поховали загиблих козаків… Шквирю таки поховали на могилі — козацькому сторожовому кургані, але не в труні — не було ні часу, ні способу робити труну, а в порожній горілчаній бочці, горілку козаки випили заздалегідь за упокій душі найкращого січового герцівника, котрий помер не в шабельному герці, а від гарматного шроту.
Поляки гарцювали на конях по обох берегах ріки, над Старим та Новим Дніприщем, декотрі, розжохавши себе, ставили цапки коні на високих скелях західного берега, здавалося, вони хочуть перестрибнути Дніпро й згори впасти на козачий табір.