Тільки непокірна ковила не схилилася, шуміла й пінилася, й текла, наче річка. Вона вже одцвітала, по всьому степу стояли срібні горді султани.
Степ — він завжди не однаковий, в дощове поліття трави стоять у людський зріст, в сушу вони стелються при землі, зблискує синє плесо дикої вики, зеленіють грудниця та костриця, і над усім козакують будяки.
Степ лежав розімлілий, безмовний, ніжний і грізний воднораз, од нього повівало вічністю, якої пильнувала сіра понура кам’яна баба на могилі, гіркий дух розпарених сонцем трав бив з — під кінських копит у ніздрі й п’янив до похлипу. Червоне, розжарене око сонця спостерігало за козаками з рожевого зеніту.
За Червоним байраком замелькали в траві татарські шапки, але ординців було небагато, ми ж засвистіли, буцімто на склик — десь поблизу йде ціла козацька партія, і шапки потонули в буркунах і тирсах, тільки біла хвиля схлюпнула за татарськими бахметами. Тривога ж ходила по нас і далі, то спінять тирси сайгаки, то дикі коні сколотять воду в степовій річечці, то вечірньої пори зареве степовий ведмідь і коні бокують та щулять вуха.
Під Чигирином я попрощався зі своїми провожатими. Сього разу вирішив їхати правим Дніпровим берегом, хоч ця путь важча, небезпечніша — тут жовнірські чати схожі на розбійницькі ватаги, а розбійницькі ватаги не поступаються в числі і лютості жовнірським залогам, — але вона коротша.
…Скупаний у Тясмині кінь ішов легко, неначе й не пробіг триста верст, і та його бадьорість передалася мені, і я подумав, що Божим промислом доїду без пригод, і подумав про матір та Мальву — вже недовго мені бути з ними в розлуці.
Я й справді далі їхав без пригод, якщо не вважати пригодами, що хтось перерізав задню сідельну попругу і я, перестрибуючи конем канаву, полетів разом з сідлом у колючу дерезу, та сварку в селі, яку затіяли зі мною підпилі парубки, аби похизуватися своєю силою, й довелося докласти всієї запорозької спритності, аби покидати їх на велику купу, а самому втікати за царину. Та ще погналися біля Драбівки за мною прибиші, здобишники, але я легко змилив погоню — мій кінь був кращий. У Драбівці довідався, що ті прибиші тримають в перестраху увесь повіт, ось уже більше місяця трясуть його, а впіймати їх не вдається, з розповідей тих, котрі бачили комишників, упізнав, що це ті самі, на яких натрапив у лісі і яких водив уночі на могилу по скарб. Один рябий, двоє інших — довготелесі, таранкуваті — це ті самі убійники, нахабні здобишники, вони перебралися сюди — тільки розбійникам воля на обох Дніпрових берегах, мені кортіло поставити на них сільце, та не було коли. Мав поспішати щосили.
Цього разу віз більше добрих споминів, ніж лихих, ночівля на баштані в обсаді соняшників, кумування на хрестинах — трапився першим на хуторі, де народилася дитина — всі попередні доти вмирали, — там несподівано впився і перетанцював усі танці, а опівночі схаменувся й поїхав.
…І ось уже я на Гречаній греблі. З неба сіється руда мжичка, птаство поховалося, люди також, до того ж вони готуються до свята — завтра Маковія; гребля, поле й болото пустельні. Завтра рано — вранці люди підуть до церкви, понесуть святити чорнобривці, васильки, а також жовті купчаки, понесуть головки маку (Мальва, либонь, понесе й пучки маку — відюху, він гожий до чарів), прийшовши з церкви, всі сідають за стіл, господиня подає смачні, залиті медом шуліки… Тільки мені не випаде сісти за стіл, піді мною горітиме земля, завтра останній день, а в мене ще клопотів і клопотів. Я хвилююся. Чи та це верба, чи не привиділася вона мені? Чи там ще шкіряний мішок, який кинув пан Юс в обмін на своє життя?
Ось і верба віттям у болоті, тлустий зламаний бурею стовбур обріс зеленим, синім, а подекуди багряним мохом, в стовбурі кілька дупел. В одне з них, засичавши, поліз товстючий, майже в руку завтовшки — зроду не бачив таких великих — вуж, це дупло поруч з "моїм", нижче від нього на четверть. Він ліз повільно, ледве посуваючись, і в мене була спокуса вгріти його палицею, вбити та витягти назад, адже обидві дірки поруч, може, дупла там з’єднуються? І хоч я не боюся вужів ані інших гадів, занурювати руку в дупло неприємно. Повільно засовую її, вона повисає в порожнечі, посувую далі, натикаюся на щось холодне, слизьке, відсмикую руку, а тоді рішуче хапаю й виймаю з дупла. Шкіряна торбинка! Трохи поцвіла, осклизла, але ціла.
Від’їхав від верби з чверть милі й повернув за кущі глоду. Там розстелив кунтуша, ножем перерізав міцну шворку, яка стягувала горло торбинки, й витрусив з неї все на кунтуш. В мене в очах заблискотіло, зарябіло, відтак погляд зупинився на круглому жовтому годиннику. Золотий годинник з камінцями, повправлюваними в кришку. Потримав його на долоні, потрусив для чогось біля вуха — проте не заводив — поклав на кунтуш, по тому розглянув усі інші коштовності. Були там кільця з камінням, каблучки, невідомі мені золоті няньки, й чимало грошей — дукатів, дублонів, а також інших монет, яким і назви не знав. Поцінувати все це не міг, одначе розумів — багатство велике. Не тремтіли мені руки, не калатало серце, не думав, як скористуюся всім цим, бо ж інші думки та клопоти змагали мене. Десять золотих монет поклав до кишені, решту зсипав до шкіряної торбинки й зав’язав її. Переховаю десь, там буде видно, що з усім цим робити. Скочив на коня й пустив його чвалом. На перехресті притримав на мить: дорога ліворуч вела до матері, праворуч — до Мальви, пряма — в Кагарлик. Я поїхав прямо.
* * *
Білокобилка бігав по Кагарлику, неначе молодий баришник. Люди справляли Маковія, ніхто не хотів йому відчиняти, не хотіли мати в такий день ніяких справ, та він гатив кулаками в двері, вламувався в будинки, хапав поважних майстрових і торгівців за поли, а то й брав за груди, умовляв, переконував, прилякував, просив, канючив. За ціною не стояв. Залишив у коваля таляра, в золотаря дуката, в дзиґарного майстра півдуката, у м’ясника півталяра, у цигана — баришника, який торгував кіньми, сім дукатів. Колотився до самого вечора і вночі не склепив очей, побував у Германівці, в Терновій Долині та в Хлистунівському лісі. В тому лісі, в землянці—хижі, схожій на купу хмизу, жила ворожка Пріська Курбачиха, за якою, кажуть, і десять чортів не похопляться.