Ой високо сонце сходить, та низько заходить,
Ой там наш батько, та наш пан — отаман
Гей, та по табору ходить.
Печаллю й заздрістю повіяло мені від тої пісні, я знаю, яке важке чумацьке життя, — чумак може тяжко захворіти, й поховають його в чистому полі, в чужій землі, можуть прибиші напасти, або й татари, — дарма що в отамана в гамані на грудях ярлик на прохід татарських земель, татари є розбійні, які не зважають на ярлики; можуть пропасти воли, і все ж чумацьке життя вільне та безжурне, й жайвір чумакові заспіває, і отаман заграє на кобзі, й стануть при долині під яворами, зварять смачний куліш з салом, і вдома жде не діждеться чумака чорнобрива дружина або дівчина. Тільки мене ніхто не жде, не виглядає… Е ні, щодня, щогодини чекає мене моя ненька. Либонь, уже й очі виплакала. Мені б тільки уклонитися їй, утішити… А товариство? А Лука Хрін, а Тишко Миленький, а Терешко Пукавка? Вони козаки добрі, ще один день протримаються. Скільки зарубок на моїй ложці? Ого, шістнадцять. Отаман сказав, що три тижні вони протримаються певно.
…На зеленому окопищі біля цвинтаря сидить сліпий лірник і ледве — ледве крутить ручку ліри. Й не розібрати, чи то муха дзижчить, чи тихо плаче струна, а сам він співає ще тихіше. Ледве ворушить губами. У лірника голова, неначе кульбаба, сиве цупке волосся стирчить на всі боки, а з кульбаби світять більма й стримить величезна кушка носа, біля лірника лежать дві палиці — велика та маленька, й двоє чималих полотняних саквів. За дідовою спиною — канава, й там шелестить бур’янець, а з бур’янця щось визирає.
Я привітався з лірником, зліз з коня.
— Чого це ви самі, діду?
— Та капосне хлоп’я, — про поводиря. — Тільки розсердиться, так і щезає. Іноді отако сиджу цілий день. А воно мовчить, не озивається.
— А чого ви сіли на окопищі? У цій канаві повно гадюк. Чуєте, як шелестять.
У канаві справді зашелестіло, й на дорогу кулею вилетів рудий, з рясно всіяним муратинням обличчям хлопчина літ дванадцяти, у сорочці, підв’язаній мотузочком, острижений як вівця.
— Де гадюки?
Дід зрозумів усе і розреготався. Усміхнувся і я, поколошкав руду щітку на голові.
— Як тебе звати?
— Сидором.
— Два Сидори…
— Як два?
— Один — ти, а то другий — і показав на меншу торбу. А ще є третій, маленький… У кишені, в кисетику. Себто був, а тепер немає. Там півтори копи міддю… Були.
Хлопчина зблід.
— Як то були? Ось вони, в кишені, — й шаснув брудною рукою до кишені полотняних штанів. Шаснув раз, вдруге, вивернув кишеню й закрутився, неначе вжалений ґедзем.
— Де ж це вони?.. Я цілий місяць збирав…
І хлопчина заплакав.
— Збирав — значить, твої… Перехрестися, що більше не кидатимеш діда, й гроші знайдуться…
— Не знайдуться. Ви бре… кепкуєте.
— Як то можна завдавати старшим брехню? То перехрестишся?
Хлопчина перехрестився.
— Вони в тебе за пазухою.
Сидір помацав рукою через сорочку й, усе ще не вірячи, дістав брудного вузлика.
— Слухатимешся діда, й гроші твої множитимуться. А то полишать тебе й не прийдуть ніколи.
Хлопець з подивом та страхом дивився на мене. Я ще хотів сказати, щоб надалі був пильніший і не губив по окіп’ю грошей, — не сказав.
— Ти, козаче, либонь чи не козак — планетник? — усміхнувся в білу бороду лірник.
— Звідки видно, що я козак? — запитав.
— З балачки. З хисту. Сам колись був січовиком і вашого брата наскрізь бачу.
— Ви ж незрячий…
— То не важить. Ось іду я…
— І куди ви йдете?
Й сам зрозумів, що зморозив дурницю. Куди може йти лірник? "Назустріч долі". Останні слова мовив уголос і втямив, що знову сказав щось не вельми розумне. Йде він… куди ноги несуть. Без мети, без думки. А чи не так? Тоді яку істину шукає? Шмат хліба на вечерю?.. Отож, істина — хліб, воли та обори?.. Якби було так, то найбільші багатії володіли б найбільшими істинами. Бог розподілив розуму й дурості порівну, їх майже однаково в усякого люду — панів і посполитих, гетьманів і простих козаків, попів і купців. Порівну — дурних і розумних. Лірник не володіє нічим, опріч ліри та своїх саквів. А що, коли саме він ближче до істини, аніж будь — хто інший? Він — сам по собі й сам у собі. І псалму співає сам собі. А для людей — "Сирітку", "Тещу", "Страшний суд".
Билина серед билин? Також ні. Билини — вони однакові… Билини — вони глушать одна одну. Він же живе в злагоді з усіма людьми, і з небом, і з хмарами, й з деревами… А що, коли отако прямо запитати його?
І я запитав. Лірник засміявся.
— Істина?.. Вона проста… Яка нині твоя істина? Що ти хочеш їсти?
Мусив погодитися. А сам подумав, що дід не вельми далекий розмислом.
— Сідай, переснідаємо разом. Учора в селі давали чумакам обід прощальний, накидали мені в торби й пиріжків, і пампушок. І навіть тиковку з тією самою вкинули…
Мовби й не випадало об’їдати старця, але другий день у мене в роті не було й ріски, і я сів. Ми смачно поснідали, ще й випили по маленькій дерев’яній довбаночці горілки, й погомоніли ладком.
Сидірко, котрий трохи провів мене, оповів коротко, що дід Голуб — так його прозивають — одружений, і є в нього жінка — п’яниця, яка не тримається домівки і все пропиває, а дід побивається за нею, уночі він сидить на призьбі ветхої хатини й грає сам собі на лірі.
…Глухо цокали по сухоземлі копита, припікало сонце, гойдалося над полем марево, і я гойдався з ним, і бачилося мені, що пливу на киреї по річці, а обабіч берега квітує калина, квітують яблуні, а над усім тим білим димом заквітла груша, наша груша, й мати стоїть під нею, склавши на грудях руки, й так гарно, так щасно всміхається до мене.
В цю мить щось заплакало наді мною, я кліпнув повіками й побачив низько над собою степову чаєчку — чубарочку, яка тужила й квилила, й те квиління входило в мене довгою гострою голкою. Скільки разів слухав я цю чаєчку на наших луках, скільки разів шукав її гніздечко, й жодного разу не знайшов. Й постали переді мною, в мені наша Тернова Долина з Прісною могилою посередині та озеро Довге, і влетіли в мене наші журавлі, й терпко запахло рогозою та материнкою. Я не згадував нічого, воно само влетіло в мене, і не в пам’ять, а в серце, влетіло бозна — як — квилінням чайки, — і я знову побачив наше село з уже відквітлими садами, огорненими вечоровою сутінню, і почув мукання корів, мекання овечок, відчув якусь пронизливу вільгість довкола, й почув у серці гризоту. Серце стрепенулося в передчутті чогось великого, надзвичайного, незвіданої глибини Божого світу, який — для мене, і цвіт садів для мене, й спів дівчат також, я цього не думав, думало щось за мене, воно жило само по собі, чимось одним — і вечір, і небо з зорями та місяцем, і сподівання чогось, і тривога, й радість та сум, і навіть трішки страху, заради всього цього я прийшов у світ, попереду — парубоцтво, одруження, господарювання — щастя жити… Просто на мить, на одну мить я перелетів туди, в мою юність, навіть на те саме місце біля воріт, де стояв тоді, коли мені солодко защиміло серце, я влітав у ту мить, але ненадовго, я ніколи не міг затриматись там, і далі намагався доточити все думкою, розумом, спогадом. Який був вечір, де стояла мати, на якому кутку заспівали дівчата, звідки пахли яблука. Все я бачив і пам’ятав, але це було не те, наче з чужої розповіді, а та мить з запахом вишневого клею і смородинового листя, з пронизливим щемом минущості та вічності, саме та, з юності, вирвана, подарована вищими силами, з якими я не завжди в злагоді, пролітала крізь серце, неначе стріла. Я багато валасався світом, багато чого знаю та вмію, навіть такого, чого не вміє ніхто, я можу стиснути думку, й не тільки свою, можу брати людей у свою волю, сього навчився в одного січового діда й трохи в турків та татар, але тих митей народжувати не вмію. Вони приходять самі й беруть мене в полон, сьогодні те сталося вже двічі, двічі я по хвилі пережив удруге своє колишнє життя, й це щось важить, щось віщує мені, й летить, не відстає від мене чаєчка — чубарочка, нагадує мені чаєчку в Терновій Долині, й нагадує рідну неньку, яка чекає мене під білою грушею. І я різко потягнув повід, повернув на дорогу, яка одчахувалася од шляху в ліву руку, — дорогу додому.