Засвітився вогник у корчмі біля мосту, покликав до себе. Корчма — стара, у розсадистій хаті, біля неї — шопа та хлівець, і шаленство бузків, які квітли неначе не перед добром, а мабуть, таки справді закипіли цвітом не на добро; по той бік мосту — інша корчма, нова, на дві половини, з повіткою для коней, зі стайнею та коморами, де можна перетримати товар, не треба великого розмислу, щоб скласти думку: обидві корчми ворогували, нова підтинала стару. В корчмі було гамірно — після ярмаркового дня, брудно — господиня — сама, без господаря — у жовтому очіпку, з — під якого вибилася сива коса, либонь, уже давно махнула на все рукою, стояла за шинквасом і посоловілими очима водила то в той, то в інший бік, куди бігала босонога наймичка в короткій спідниці, розносячи кухлі з пивом та страву в полив’яних мисках. У корчмі пахло несвіжою рибою, сивухою, важким чоловічим потом. Корчма — це чутки, брехні й побрехеньки, вісті з усього світу, од тих, що цар венеційський проголосив війну цареві турському, й до дрібних, місцевих: у сусідньому селі пропала вода в криниці, на хуторі в Лосія вкрадено волів, а за селом бачили коня білого, який ночами ганяє по полях, — на нещастя. Якби старенькі стіни корчми могли говорити, вони б розповіли безліч гісторій про всілякі народи, війни, морові повітря, кривди та побоїська, шлюби вельможних панів краю і старців зі старчихами, либонь, вийшла б велетенська книжка, більша за Біблію. Он і зараз зух у лисячій, на три ріжки, шапці за пиво та вергуни розповідає посоловілим дядькам:
— Те море дна не має, а за ним живуть песиголовці, вони воюють з острянами, а як повоюють їх, підуть на нас.
Дядьки жахаються, підливають зухові у збитій на потилицю шапці пива.
Стіни цієї корчми чули ще й не таке. Але вони, тисячу разів обхлюпані горілкою, вином та пивом, мовчали.
Я замовив тарані, хліба та кухоль пива — дешевшої вечері не буває на світі. Пиво було прокисле, зате коштувало дешево. Я подумав, що дешевий товар ніколи не слугує справі статкування, у нашому селі жив дідич, який мав дуже гарний сад, але ніколи не з’їв з того саду жодного хорошого яблука, хорошої груші та сливи, а тільки падалицю, червоточ, падалицю продавали й на базарі, з’їдали і спродували одну червоточ — падала інша, й так до останнього яблучка, й доводилося продавати за безцінь, а зняти яблука та груші цілі, налиті живим соком, шкодували.
Чимало людей живе отако, падалицею, жодного разу не скуштувавши свіжого плоду… свіжого слова, свіжої любові, запеклої ярості і злоби.
Чаділи в кутку люльками чумаки, брагарники грали в чуприндула, смикали один одного за засмальцьовані чуприни, силкувався заспівати на полиці, на куманцеві зелений півень і чи то давився димом, чи то оглух від гудіння голосів, навкіс від мене потягував з кухля пиво — ніякої страви біля нього не стояло — циган, десь моїх років, у червоній сорочці та синій жилетці, з коротенькою нагаєчкою за поясом, поглядав на мене, усміхався, неначе знайомому. Я усміхнувся до нього теж — усмішка нічого не коштує, а чоловікові, либонь, приємно.
— Не купив? — сьорбнув циган пива й підморгнув. — Купило притупило?
— Притупило, — погодився я, а сам подумав: звідки він знає? Мабуть, запримітив мене на ярмарку.
— Давай відгострю.
— Яким чином? — Либонь, циган жартував.
— А таким… Є в мене коник…
— Де?
— Тута. Не продав на ярмарку… Тягнувся, тягнувся й не витягнув, — засміявся циган. — Хочеш побачити коника?
— Та в мене грошей…
— Хочеш побачити?
Мабуть, правду кажуть — на дурнях світ стоїть. Їх більше.
Несподівана надія загорілася в моїх грудях. Циган був такий добрий, такий чепурний — підголений, умитий — зроду не бачив таких циган, що я повірив у фортуну.
— Ходімо, — підвівся циган, і я залишив на столі підвечірок та подався за ним. Уже посутеніло, сірі тіні від осокорів прослалися по подвір’ю, гемонськи пахли бузки, присипали цвітом останню недовіру. Циган шаснув у хлівець і вивів коника під попоною. Боже, що то був за коник!.. Тугий, як струна, щоправда, масті якоїсь невиразної, а може, то вечір перемішав усі фарби, неначе печений, копитця в бабках тонкі — такий може скакати хоч і цілий день. Циган хапав коника п’ятірнею за ніздрі, тріпав за гриву, гнув шию, задирав йому голову. Коник легенько відбрикувався, відступав, як те й роблять міцні, не норовисті коні.
— Правлю не дорого. Вісім талярів…
Я сапав, неначе після верстового пробігу. Справді, це неймовірно дешево, але й така ціна не по мені.
— Немає в мене стільки… Немає…
Я трохи не плакав. Убив би цигана, задушив за цього коника.
— Жаль… Коник добрий. Думав — купиш.
— Не пошкодував би… Але…
— Сподобався ти мені… Шкода…
Й потягнув коня в хлівець, а я, повісивши голову, потюпав до хати… Вже ступив на поріг, коли мене ще раз покликав циган.
— Ей, ти, вернися… — Він знову вивів коника… — Поглянь… Неначе огірочок. Оддам за сім.
— Не ятри, чоловіче, душу, — запросився я. — Немає в мене й семи. Шість з хвостиком… Ото все.
— Жаль… Ох, як жаль, — зітхнув циган. — Що ж, доведеться оддати комусь іншому. Такого коня…
Я махнув з досади рукою… Але циган завернув мене втретє… Він стояв у дверях хліва й тримав у поводі коня.
— Гарний ти чоловік. Полюбився мені… Жалітимеш коня, по тобі бачу. Не хочеться оддавати якомусь харцизові… Скільки в тебе є?
— П’ять і дві копи… Себто трохи більше шести…
Циган довго мовчав, світив очима до зір.
— Ех, де циганове не пропадало… Уподобав тебе… Катма… Пропав Хома. І дала б, і боюся, що мама скаже… Все не наше, тільки гріхи наші… Гроші, молода жінка та бистрі коні — то лихо. — Сипав і сипав приказками. — Одне лихо оддаю, друге беру. Давай гроші… З кунтушем. Отако — о. Я й не рахую. Давай полу.
Й передав, як то й ведеться в такій справі, повід з руки в руку через полу жупана.
— Літай, вітер доганяй… Згадуй цигана Гната. Впав я, як галушка в окріп… Дурень гадає, а розумний робить. В’яжи коня та підемо вип’ємо могорич.
Я збив назад коня, прив’язав до ясел, ще й помацав рукою за драбиною — там було сіно. Ще не вірив своїй удачі, стояв, обамбурений радістю, мені кортіло вивести коника й одразу ж, цієї хвилини, гайнути в ніч, будити копитами сонну дорогу, жахати поснуле птаство на вербах, летіти й летіти… Але треба запити могорич. Боже, яка удача мені трапилася, який славний чоловік цей Гнат!