І це було таке, що не оповідається, та й не оповідав він про те, а тільки згадав. Так само не оповів він ще одного, що, може, стосується безпосередніше оповіджуваної тут історії, адже найбільше, що збуджувало його у власній жінці, — її запах. Ні, то не був запах парфум, а щось особливіше; притаманне, можливо, тільки їй; м’яке, ніжне, від чого відчував молоду силу — її запах оточував його п’янким димком, заповнював і омолоджував, робив, зрештою, бадьорим. Жодна жінка, з якими доводилося йому здибуватися, не мала такого запаху, бо це був не запах, а дух. Чи не тому виявляв до своєї жінки надмірну прив’язаність і залишався їй несхитно вірний.
Але сталося те саме. Йому було дано вдихнути тільки раз її теплого духу, хмелю, що незмінно його збуджував, — за тим усе зникло, і замість пристрасного безуму він в’яло виконав обряд.
— Ти таки захворів, — сказала ніжно дружина, обіймаючи його й тулячись розпаленим тілом. — Не треба було цього сьогодні.
Тоді відчув, що на очі наповзає щось гостре й щемке, горло йому зсудомило, а серце здригнулось у залізних лещатах.
— Вибач, — прошепотів, ковтаючи схлип і кусаючи губи.
— Ну, не треба, дурненький, — сказала ніжно дружина, проводячи пальцями по його мокрих очах. — От чудний! Хіба не може людина захворіти?
Жінка поцілувала його в лоба, а може, перевіряла, чи в нього не гарячка.
— Немає в мене температури, — сказав він.
— Таки нема, — згодилася жінка. — Може, ти перевтомився.
Тоді він розказав їй про конфлікт, який був у нього на роботі. Сказав, що хотів би змінити місце роботи, бо, може, й справді починає перевтомлюватися.
— То зміни, — сказала дружина. — З твоєю спеціальністю — це не проблема.
— Звик я там до всього.
— Просись у відпустку за свій рахунок, — сказала вона.
— Та я ж недавно з відпустки! — нагадав він.
Заплющив очі й побажав собі, щоб завтра вранці прокинутися й забути про своє чудне навадження. Пустив у темінь це своє прохання, хоч і не знав, до кого його скеровував; не відав, чи є та сила, котра могла б йому допомогти, адже вірив тільки у те, що є. Але від того полегшало, зрештою, відчув на повіках сон. На нього попливли рожеві з білим кола, потім вони зробилися сині й зелені, ще згодом відчув, що його свідомість дивно розкладається на барви й лінії. Тоді з його грудей вирвався чи останній схлип, чи полегшене зітхання: обійняв дружину, яка повернулася на правий бік, притиснувся до неї і відчув себе, як курча, котре залізло матері під крило. Тоді йому стало тепло й затишно, і той біль, що з’явився був у нього, лишився останнім зітханням і сльозою, що потекла по щоці і вмерла, покривши шкіру найтоншим накипом солі. Він спав і уявляв білого корабля, який плив серед пісків, — всі люди на ньому були одягнені в біле...
— Історія таки не зовсім, звичайна, — сказав лікар. — А ти й справді переконався, що можеш поглинати самі приємні запахи?
— В тому-то й річ, — відказав Віталій Довгалюк. — Хай би я не відчував будь-яких запахів — це можна було б приписати ваді мого нюхового апарату. Але тут причина якась інша.
— Коли б мав силу проти поганих запахів, — усміхнувся лікар, — міг би виконувати роль очищувача повітря. Був би цінним чоловіком...
Віталій подивився на приятеля спідлоба, обличчя його перекривила гримаса.
— Вибач, — холодно сказав, — але мені зараз не до жартів. Зрештою, маєш рацію: дивна здатність мого організму ні до чого. Тобто практичної користі з неї не візьмеш, а жити вона заважає. Адже відтепер найліпша їжа втратила для мене смак.
— Спершу ж ти відчуваєш її запах?
— Але відчуваю не нормально, а підсилено гостро. Все це не викликає в мене звичного апетиту, а коли я їм щось зовсім без запаху, то воно майже несмачне. Уяви собі огірок тільки-но зірваний з грядки, ти обчистив його, й запах з нього має йти такий, що в тебе слина тече; тож коли кусаєш, організм уже приготований, щоб приймати такий смак. Тобто запаху виділяється якраз стільки, щоб могти нормально подразнити слизові оболонки, а той самий запах, посилений удесятеро, викликає в організмі захисний рефлекс і вже не діє приємно-збудливо, а скоріше навпаки. Що на це скажеш?
Лікар задумався; поскубував французьку борідку, а проти нього палали великі, темні, майже жіночі очі приятеля. Рот його, однак, перекривлювався, і це спотворювало те личко.
— Мені здається, — сказав лікар, намагаючись говорити поблажливо, — що це в тебе вада нюхового апарату. Те, що відчуваєш запахи посилено, викликає подальшу атрофію, а це, як зауважив сам, нормальна властивість нашого нюху. Асенізатор сидить на відомій бочці й наминає хліб з салом, бо запаху, від якого непритомніють панночки, таки не відчуває.
— До цього я додумався й без тебе, — сказав Віталій, все ще кривлячи вуста. — Коли б було так, я зміг би до цього пристосуватися і не сидів би перед тобою. Сподіваюся, наша розмова конфіденціальна?
— Це вже як бажаєш, — сказав лікар.
— Я хотів би, щоб ти й жінці своїй про те не оповідав. Коли б чутка про мій ґандж розійшлася, я б став посміховищем... І не дивися на мене так!..
Сяк-так дотягнув він кінця тижня, поступово пристосовуючись до нової в собі якості; на роботі запахи були неприємні, й відчував він їх нормально. Так само нормально відчував автомобільний перегар на вулицях. В трамваях намагався не ставати близько до жінок, а вдома не підходив до полички з ароматичними причандаллями. На суботу вирішив з’їздити до прабабці, бо таки й справді відчував незвичну раніше роздратованість.
— Було б добре, щоб ти пробув у прабабці з тиждень, — сказала йому жінка.
— Тобі так хочеться побути без мене? — роздратовано спитав.
— Та бог з тобою! — мовила вражено дружина. — Як це тобі і в голову могло прийти? Хочеться, щоб ти відпочив, подихав свіжим повітрям, бо якийсь такий зробився...
— Який це такий? — спитав, не дивлячись на жінку, — знав, що його погляд у цей момент лихий.
— Роздразнений, знервований, думаєш, не відчуваю? — сказала вона.
— А що відчуваєш іще? — спитав він, силячись усміхнутися.
— Що відпочити тобі треба, — сказала категорично. — Може, й від мене, дитини, хіба я знаю? Про роботу забути, та й мало чого!