Поезії (збірка)

Сторінка 3 з 4

Гай Валерій Катулл

64. ПЛАЧ АРІАДНИ
З берега Дії глядить Аріадна на хвилі шумливі,
Бачить швидкий корабель, на якому Тесей утікає.
Бурею шал невгамовний знімається в серці дівочім.
Дивиться ще раз, і ще раз, і віри не йме в те, що бачить.
Тільки ж бо встала вона, із солодкого сну пробудившись,
Бачить: лишилась нещасна одна на пустім узбережжі.
Він же тікає невдячний, веслом розгортаючи хвилі.
Кинув на вітер бурхливий фальшиві свої обіцянки.
З берега погляд сумний посилає Міноєва доня,
Мов скам'яніла вакханка у даль споглядає: ох, горе!
В даль споглядає, побачить, метається в розпачу хвилях.
На золотому волоссі тонка розв'язалася лента.
Груди відкриті у неї, легенькі з них зсунулись шати,
Перса її сніжно-білі не зв'язує пояс гладенький.
В безладі одяг увесь, розвіваючись, долі спадає.
Перед ногами лежить, вже ним граються хвилі солоні.
Та ні про стрічку вона, ні розвіяні шати не дбає,
Тільки про тебе, Тесею, турбота все сповнює серце.
Душу усю, відчуття всі, шаліючи з горя, втрачає.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Слізьми вмиваючись рясно, з риданнями так промовляє:
"Так ото, зраднику, вивів мене ти із рідного дому
І віроломно покинув одну на пустім узбережжі?
Так-то відходиш, не дбаючи навіть про божеську волю?
Все позабувши, везеш ти додому прокляття за зраду?
Чи то ніщо не змогло похитнути жорстокого плану?
Чи не властива тобі, о бездушний, ніяка ласкавість,
Чи не відчув ти у серці до мене хоч трішечки жалю?
Ох, не такі-то колись дарував ти мені обіцянки,
Ніжні, пестливі слова не того сподіватись веліли.
Шлюбом радіти я мала і бажаним, милим подружжям.
Все це пусте, розлетілось, розвіялось з подувом вітру.
Жінка хай жодна тепер в чоловічі не вірить присяги
І не надіється зовсім на щирість їхньої мови.
Поки бажанням горять і втішає надія добичі,
Жодних присяг не бояться і все обіцяти готові.
Тільки ж бо пристрасті жар і жадобу свою заспокоять,
Сказане їх не тривожить, присяги і в думці не мають.
В час, коли певна загибель грозила тобі, то від смерті
Я врятувала тебе і воліла покинути брата,
Щоб лиш тобі помогти, віроломний, в страшній небезпеці.
Бестіям диким за те незабаром поживою стану
І не насипе могили ніхто над нещасної тілом.
Що за левиця тебе породила під схилами кручі!
З моря якого глибин тебе вивергли з піною разом,
Сирта, чи Сцілла рвучка, чи безмежнії води Харібди?
Так-то віддячив за те, що життям милуватися можеш?
Не до вподоби тобі був наш шлюб і подружжя зі мною,
Може, лякала тебе жорстокість суворого батька,
Все ж таки міг привезти ти мене до своєї оселі,
Я б там рабою служила, усе тобі радо робила б.
Стопи блискучі твої умивала б в хрустальній водиці,
Ложе твоє вистеляла б м'яким покривалом багряним.
Що ж я жаліюсь, одначе, вітрам нетямущим ні в чому,
Злякана горем, та ж вітер нічого відчути не може.
Ні не почує цих скарг, ні не в силі на них відповісти.
Той же напевно у море відкрите уже випливає.
Тут — побережжя пусте, живої душі не видати.
Так насміхається з мене в останню годину жорстока
Доля і навіть не маю кому пожалітись, нещасна.
О, всемогутній Юпітере, нащо дозволив колись ти
Човнам кекропським до наших гноссійських земель доторкнутись?
Ох, щоб той зрадник, який віз данину для лютого звіра,
З човном своїм не причалив ніколи до берега Криту.
Щоб лиходій той, що вміло сховав під люб'язності маску
Плани жорстокі свої, ніколи не був нашим гостем,
Звернусь тепер я куди, на що можу надіятись, бідна?
Йти мені в гори Ідайські? Та ж там океан непривітний
Води морські розділив величезним виром бездонним.
Помочі ждати від батька, якого сама залишила,
Слідом пішовши за тим, хто сплямований братньою кров'ю?
Може, потішить мене чоловік своїм вірним коханням?
Чи не утік він, згинаючи весла в глибинах бездонних?
Острів пустинний, на березі жодної хатки не видно,
Вибратись звідси не можу, оточена хвилями моря.
Жодних можливостей втечі, жодних надій на рятунок.
Все тут німе і безлюдне, скрізь смерть заглядає у вічі.
Та не раніше сном вічним вона мої очі закриє,
Тіло знесилене дух і чуття не раніше покинуть,
Поки законної кари за зраду в богів не доб'юся
І у всевишніх не вимолю помочі в смертну годину.
О, Евменіди, що мстити за злочин ви завжди готові,
Зміями замість волосся обвиті кругом ваші чола
Вказують явно, що серце охоплене полум'ям гніву.
Швидше сюди ви прийдіть і мої нарікання почуйте,
Скарги, які випливають з глибин наболілого серця.
О, я нещасна, горю, непритомна шалію з розпуки.
Всім цим стражданням моїм, що у серці на дні зародились,
Горю моєму не дайте ви марно, без кари пропасти.
Хай же Тесей, що мене, безталанну, у відчаї кинув,
В відчай і сам попаде і разом з своїми страждає!"
Виливши враз зі словами все горе з скорботного серця,
Кари благала тривожно за вчинок негідний, жорстокий.
Зглянувсь над нею володар небес і хитнув головою,
Злякані землі здригнулись від руху цього вольового,
Хвилі на морі знялися і зорі у небі тремтіли.

66. КОСА БЕРЕНІКИ
Той, хто розглянути міг всі світила безкрайнього неба,
Той, хто пізнати зумів схід і зникання зірок,
Бачив, як меркне раптово вогнистого сонця сіяння,
Як у призначений час зорі щезають з небес,
Хто помічав, як таємно під скелі Латмійські високі
Трівію ніжна любов кличе з небесних висот,
Той же Конон і мене запримітив, косу Береніки,
Що між зірками небес світлом яскравим горить.
Ту, яку в жертву богиням численним вона обіцяла,
Руки піднявши стрункі, небу давала обіт,
Саме в той час, коли цар, обдарований шлюбом недавнім,
На ассирійців пішов, знищення їм несучи.
Спомин солодкий про ночі подружні забрав він з собою;
Здобиччю був йому в них діви невинної дар.
Чи молодій неприємна подружня любов? Чи не даром
Зменшують радість батьків сльози облудні її,
Що то так рясно спливають на ложе подружнє у спальні?
Ні, хай посвідчать боги, плаче нещиро вона!
Доказом цього для мене були голосіння цариці
В час, коли муж молодий йшов на сувору війну.
Чи не тому ти тужила, що ложе самотнім зосталось,
Тільки що з любим своїм треба розстатись було?
Як пройняла тебе наскрізь скорбота й душевна тривога,
Як розривалось твоє серце в розпуці німій!
Втративши всі відчуття, ти з розуму сходила, я ж то
Знала напевне, що ти змалку стійкою була.
Ти не забула хіба свого подвигу, ним ти здобула
Царське подружжя собі. Хто б на це зважитись міг?
А проводжаючи мужа, як жалісно ти промовляла,
Бачив Юпітер, як ти сльози втирала гіркі!
Чи то змінив тебе бог? Чи закоханим справді так важко
З тілом обранця свого довгу розлуку терпіть?
В час той усім божествам і мене ти приносила в жертву,
Кров проливала биків, щоб лиш коханий вернувсь.
Щоб лиш до тебе вернувся! А він у короткому часі
Азію всю підкорив, з рідним Єгиптом з'єднав.
Саме тому я і жертвою стала й по божих веліннях
Давня посвята твоя в небі сіяє тепер.
Ох, як нерадо, царице, твою покидала голівку,
Дуже нерадо, клянусь, всім найдорожчим клянусь.
Кара належна чекає того, хто присягу порушив,
Та чи під силу мені твердість заліза здолать?
Ним зруйнували найвищу вершину, якої торкався
Завжди в польоті своїм Фії нащадок ясний.
В час, як мідійці собі розлили нове море й завзято
Через проритий Афон варварський флот пропливав,
Що ж може вдіять волосся, як гори руйнує залізо?
О, Юпітер! Нехай зникнуть халіби з землі!
Також і той, хто почав руду під землею шукати,
Щоб для своїх же потреб твердість заліза зламать.
Долю нещасну мою оплакали любі сестриці.
Тут появився якраз, крильми повітря б'ючи,
Брат ефіопа Мемнона і кінь Арсіної з Локріди,
Той, що на крилах літа; зразу схопив він мене,
В небо злетіли ми з ним, пронеслись крізь тумани ефіру
І на Венери святім лоні поклав він мене.
Саме туди посилає слугу Зефіріта-гречанка
Та, що домівка її біля Канопа стоїть,
Щоб між світилами неба не тільки вінок Аріадни
З золота місце знайшов, світло своє розсівав,
А щоб і ми заблищали, з русявої зняті голівки,
Кучері світлі твої, ті, що богам віддала.
Вогка була я від сліз, у божеські храми вступивши,
В зірку богиня тоді перетворила мене. .
Зараз промінням торкаюсь я Діви і лютого Лева,
Разом з Каллісто також світло зливаю своє.
Тільки ж на захід звернуся, веду за собою Боота.
Він же, повільний, свій шлях пізно веде в Океан.
І хоч вночі мене топчуть безсмертні стопами своїми,
Ранок же знов віддає сивій Тефії мене.
(О, Рамнузійська дівице, прости мені те, що скажу я,
Я ж бо не хочу, щоб страх правду примусив змовчать.
Навіть як зорі мені дорікатимуть злими словами,
Те, що на серці лежить, я все одно розповім):
Більше сумую я тут, ніж радію, у вічній розлуці,
Так бо далеко тепер рідна твоя голова.
Згадую, як то колись ти плекала мене у дівоцтві,
Скільки пахучих мастей я випивала тоді.
Ви, кого факел весільний навіки з'єднав любим світлом,
Перше ніж тіло своє мужа обіймам віддать,
Перше ніж, скинувши шати, відкрити оголені груди,
Милий єлей ви мені лийте з ониксових чаш.
Лийте, але тільки ті, хто по праву зайняв чисте ложе,
Бо як котрась із жінок зраді віддалась гидкій,
О, від такої дари препогані хай вип'є пилюка.
Я від негідних жінок жодних дарів не прошу.
Краще, однак, щоб в подружжі злагода все царювала,
Щоб повсякчасно любов в вашій оселі жила.
Ти ж, о царице, коли, споглядаючи в зоряне небо,
Ласки в Венери просить будеш в святковії дні,
Ти ж не дозволиш хіба, щоб без пахощів я залишилась,
Ні, ти ласкаво дари щедрі й мені принеси.
Чом не дозволите, зорі, щоб царською стала косою?
Хай би вже знов Водолій при Оріоні сіяв!