Поезії (збірка)

Гай Валерій Катулл

3. ЛІРИЧНІ ПОЕЗІЇ
Плач, Венеро! Плачте, купідони!
Плачте, люди витончені й чемні:
Вмер горобчик милої моєї,
Вмер горобчик, що вона любила
І як свого ока доглядала.
Був він ніжний і ласкаву пані
Знав, як доня малолітня матір:
На її колінах завжди бавивсь
І, стрибаючи навколо неї,
Щебетанням вірним озивався.
А тепер і він пішов до краю,
Звідкіля ніхто ще не вертався...
Хай навіки ти не діждеш долі,
Попідземна темряво несита,
Ти нам радість нашу відібрала...
Горе й нам, горобчику сердешний,
Через тебе дорогі очиці
Від плачу, від сліз почервоніли.

4. НАПИС НА КОРАБЛІ
Ось цей кораблик, подорожні, каже вам,
Що в швидкості він перший був між першими
На всьому морі; чи б'ючи веслом до хвиль,
Чи під тугим вітрилом — судна будь-які
Він залишав позаду. Недовірливим
Підтвердить це скелястий берег Адрії
І грізна Пропонтіда, і Кіклади ті,
Й славний Родос, як і Понту гавані,
Непевні в бурю, де колись, до того ще,
Як кораблем зробився, він зростав собі
У гаю кучерявім і вітрам, було,
На верху Кітерійськім щось нашіптував.
О горбе Амастрійський і ти, Кіторе,
Порослий буком, ви це знали, бачили —
Кораблик мовить,— на верхів'ї вашому,
Стрункий, я пнувсь до сонця, потім чули ви,
Сплеснув у тім затоні я веслом легким —
І на моря бурхливі вже повіз свого
Господаря кораблик. Била хвиля в бік
І зліва, й справа, бо попутний вітер дув,
Обох вітрил полотна напинаючи,
Берегових ні разу не молив богів,
І все ж на тихі води озерця того
Змінив моря бурхливі. Так було колись,
Було — й давно минуло. Нині сохне він
У млявості старечій і присвячує
Себе близнятам — Касторові й Поллуксу.

5. ДО ЛЕСБІЇ
Жиймо, Лесбіє мила, і кохаймось
Та про осуд лихий дідів суворих
Киньмо дбати — копійки він не вартий!
Хай заходить і знову сходить сонце —
Нам, як тільки погасне день короткий,
Ніч солодка стає безмежжям вічним.
Дай-но тисячу поцілунків й сотню,
Потім другу тисячу й другу сотню,
Ще раз тисячу, потім знову сотню,
А коли вже зберем багато тисяч,
То змішаєм у безлад, щоб самі ми
Лік згубили й щоб хтось лихий не заздрив,
Взнавши, скільки було отих цілунків.

7. ДО ЛЕСБІЇ
Ти хочеш, Лесбіє, дізнатись неодмінно,
Яким числом твоїх цілунків неоцінних
Украй і через край задовольнився б я?..
Ах, скільки є піщин у золотих краях
Кірени дальньої, де сильфію багато,
Від гробовищ царя шанованого Батта
І до Юпітера лібійського святинь,
І скільки зір — очей з нагорених склепінь
Глядять на людський рід, мовчанням ночі вкритий,-
Цілунків стільки жде і твій Катулл неситий,
Щоб заздрісник урвав той незліченний лік,
Щоб горя не вшептав лукавий чийсь язик...

8. ПОЕТ ПРО СЕБЕ
Катулле бідний, вже химери гнати годі,
Бо те, що втратив ти, пропало навіки!
Всміхалося тобі колись ясне сонце,
Як ти туди ходив, куди вела люба,
Дорожча і миліша над усе в світі.
О, скільки пустотливих там було жартів,
Яких хотілося й тобі і їй разом!
Так, так, всміхалося тобі ясне сонце,
Тепер вона не хоче,— будь же і ти гордий
І не біжи за нею, й не журись дурно,
А все стерпи й переможи твердим духом!
Прощай, дівчино! Вже Катулл стоїть твердо.
Шукать тебе й просить не буде він марно,
Щоби, непрохана, зазнала й ти горя.
Злочинна, що тепер твоє життя значить!
Чи прийде хто? кому здасися за гарну?
Кого полюбиш і чиєю ти будеш?
Кого, цілуючи, укусиш за губку?
А ти, Катулле, не хитайсь і стій твердо!

12. ДО ФУРІЯ ТА АВРЕЛІЯ
Аврелій і Фурій — Катуллові друзі:
Куди б не пішов він,— ви тими ж стежками:
На море Індійське, що рве і бурхає
В бою з берегами,
До саків далеких, до ніжних арабів,
Між парфи, стрільців племено гострозоре,
В Єгипет пекучий, де Нілові гирла
Замулили море...
Поглянули б з ним ви за гори Альпійські,
В долини, де Цезар прославивсь великий,
На Рейн пограничний і острів Британський,
Далекий і дикий.
І все, що б там Доля мені не послала,
Зо мною ви радо усе б поділили...
Тож прошу моїй передати коханій
Це слово немиле:
Дай, боже, їй жити й повік процвітати,
І триста коханців водити з собою,
І серце їх бідне лукавою тільки
В'ялити жагою.
Моєї любові вона не діждеться:
Кохання Катуллове вмерло, упало,
Як квіт польовий, коли пройде по ньому
Залізнеє рало.

26. НАШ ДІМ
Наш дім поставлений в куточку затишному:
Ні Австр, ні Апельйот не рушать мого дому;
Фавоній і Борей дихнуть не сміють там,-
А вітру все-таки несила збутись нам:
Наш дім заставлений за двісті тисяч, Фуре!
О пагубо моя, боргів шалена буре!

27.
Хлопчиську-слуго! Давнього фалерна
Подай нам чашу пінну та гірку!
Такий наказ Постумії-цариці,
П'янішої від п'яних виногрон.
Ти ж, пагубо вина, твереза водо,
Ти йди від нас до мудрих та розважних:
Тут нерозведений панує Вакх.

30. ДО АЛЬФЕНА
О Альфене, що нас, приятелів, зрадив, забув, невже
Анітрохи тобі друга твого, серцем твердий, не жаль?
Вже продати мене, вже обмануть нині готовий ти?
Знай, брехливих людей вчинки лихі — не до душі богам.
Ти не дбаєш про те — й ось у біді, в горі лишив мене.
Що ж робити, скажи, людям тепер, вірить кому, скажи?
Чи ж не ти вимагав, підлий, щоб я щиро з тобою жив,
До любові схиляв, нібито в ній — спокій мій весь, і ось
Ти відходиш, а те, що говорив, що ти робив колись,-
Вже у безвість летить серед хмарин, серед вітрів легких.
Хай ти все це забув,— тямлять боги, Вірність-богиня все
Тямить. Прийде пора — й кару свою ти понесеш-таки.