18.11.1900
"TO, МОЖЕ, СТАНЕТЬСЯ І ДРУГЕ ДИВО…"
To, може, станеться і друге диво
Євангельське? Прийду, як Магдалина,
Тобі віддать остатнюю послугу,
І саме в ту хвилину, як у тузі
Я буду гірко плакать, що навіки
Тебе втеряла, – раптом я побачу,
Що ти воскрес і просіяв від слави
Життя нового і нових надій.
І я впаду в нестямі на коліна,
І руки простягну до тебе, і на ймення
Тебе покличу вголос… Але ти?
Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти
Пошлеш мене веселу звістку дати
Твоїм забутливим і потайним друзям,
Що тричі одрікалися від тебе?
І поки я, не тямлячись від щастя,
Носитиму по людях любу провість,
Ти підеш панувать в нову країну слави
І на землі збудуєш рай новий
Для себе і для тих, кого покличеш.
Чи буде ж місце там для Магдалини?
Однаково, аби вчинилось диво!
18.11.1900
"ЧИ ПАМ’ЯТАЄТЕ, КОЛИ Я ГОВОРИЛА…"
Чи пам’ятаєте, коли я говорила
Оті слова: "Якби мені знаття,
Коли я вмру, я б заповіт зробила,
Аби з музикою, що люба за життя,
Мене ховали". Тільки що злетіли
Слова ті з уст, як вже здались на сміх:
"Ви б, може, й танцювать примусити хотіли
На ваших поминках приятелів своїх?"
І почалась балачка погребова…
Її спогадувать, здавалось би, не варт,
Та я її спогадую до слова,
Бо розбудив в душі поважне щось той жарт.
Моя душа не буде "со святими",
Не буде "вічна пам’ять" по мені,
Чужі мені пісні з словами тими
І дзвони сі, потвори мідяні.
Коли вже треба голосить по трупі,
Нехай музика плаче, та без слів, –
І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі –
То буде так, мов лебединий спів.
А та юрба, що посумує вранці,
Увечері нехай іде в танець.
Се дивно вам – після погребу танці?
Звичайний то смутним пісням кінець!
Та що ж, нехай не зрушу я нічого,
Зірвавшися в безодню забуття,
Аби не ранила так смерть моя нікого,
Як ранило мене моє життя.
[30.11.1900]
УСТА ГОВОРЯТЬ: "ВІН НАВІКИ ЗГИНУВ!"
Уста говорять: "Він навіки згинув!"
А серце каже: "Ні, він не покинув!"
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча.
Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку.
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться.
Чи поцілунок на устах озветься.
Струна бринить лагідною луною:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
Чи я спущусь в безодні мрій таємні.
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі, втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
І кожний раз, як стане він бриніти.
Тремтять в моєму серці тії квіти.
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
"Тебе нема, але я все з тобою!"
Kimpolung, 7.06.1901
"ТИ НЕ ХТІВ МЕНЕ ВЗЯТЬ…"
Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,
Ти мені заповідав скрасити могилу твою
В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,
Ти мені заповідав носити жалобу мою
Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.
Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій,
Ще немає на чому повитись плющу жалібному,
Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній,
Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному,
Не здаюсь я царівною людям в жалобі моїй.
Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,
Сниться все, що я голову радо на страту несу,
Але то тільки сни, – я повинна стоять на сторожі,
Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,
Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі…
7.06.1901, Kimp[olung]
"КВІТОК, КВІТОК, ЯК МОЖНА БІЛЬШЕ КВІТІВ…"
"Квіток, квіток, як можна більше квітів
І білого серпанку на обличчя,
Того, що звуть ілюзією…" Боже!
Як часто ті слова вчуваються мені
Посеред ночі: "Квітів, безліч квітів!
Я ж так любив красу!.." Мій бідний друже,
Я принесла тобі всі квіти, що дала
Скупа весна твого скупого краю,
Я всі зібрала і в труну вложила,
Всю ту весну убогу поховала.
Ти спиш в землі між мертвими квітками,
І страшно думати мені про них
І про твій сон, я краще знов укрию
Серпанками ілюзії твій сон,
Щоб не чіпать страшних містерій смерті.
Я досить слухала її прелюдій,
Вони мені морозили всю кров,
Вони мене у камінь обертали;
Я досі того вимовить не можу,
Чого мене навчила пісня смерті.
Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,
Я не скажу нікому слів таємних.
Квіток просив ти? дам тобі їх більше,
Ніж та ворожая весна дала,
Весна та люта, що тебе забрала.
Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,
І заблищать вони, немов рубіни, –
Не так, як ті бліді, убогі квіти
Весни лихої, – і не будуть в’януть,
І в землю не підуть, і не умруть,
І ти знов оживеш в вінку живому
Живих квіток; ілюзії серпанок,
Серпанок мрій моїх тебе скрасить,
Та не закриє, будеш ти сіяти,
Як промінь сонця в мареві легенькім,
Що стелеться по золотому полі.
Нехай собі минає рік за роком,
Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів.
7.06.1901
КОРОЛІВНА
– Королівно, ясна панно,
ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?
– Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, –
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
– Королівно, ясна панно,
стану вашому належить
багряниця і корона,
а не ся буденна одіж.