Поезії (збірка)

Сторінка 22 з 23

Українка Леся

6.04.1910, Гелуан

ВІТРЯНА НІЧ

Чорна-чорна та глибока ніч –
(Є такі тут погляди жіночі) –
Вітер мчить шалено із півночі,
Мов тікає від погоні пріч.

Розігрівся щось вітрець мій рідний,
Став палкий, неначе той Хамсін,
Запальний, рвачкий Сахари син, –
Чи давно ж покинув край мій бідний?

Там він по конаючих снігах
Волочив важкі та вогкі шати,
Забирався холодом до хати
І стогнав, мов пугач по лугах.

Чи його коханням запалила
Раптом ця пустиня золота,
Що над нею він огнем літа,
Мов його й не північ породила?

Він влетів до мене у вікно,
Наче приском в темну хату кинув
Тим дзвінким піском… і геть полинув!
Що ж, лети, про мене все одно.

Ти чужий тут став у сій країні,
Не приніс для мене ні луни
Здалека, з моєї сторони, –
Тільки спів кохання для пустині.

9.04.1910, Гелуан

ВІСТЬ З ПІВНОЧІ

Таки недарма прилітав
Північний гість… Дивлюся ранком –
Вже заволочено серпанком
Сіреньким небо. Далі став
Помалу й дощик накрапати,
І вогким холодом до хати
Зайшов притихлий вітерець.
Щось охолонув молодець!..
Чи не сподобалась пустині
Його зальоти? Чи згадав
Далеку милу й заридав
Дрібними слізьми на чужині ?
Шепоче вітер в мокрім листі:
"Се ж я з твоєї сторони
Приніс оці плакучі вісті, –
Якої ще тобі луни ?.."

10.04.1910, Гелуан

ТАЄМНИЙ ДАР

Плакати довго Єгипет не вміє. Умив свої пальми,
Руно зелене та буйне ланів понаднільських скропив
І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині,
Та й усміхається знову, – таємнії радощі Сфінкса!
Бачу: єгиптянок очі сміються з-під чорних серпанків,
Жінку Іслам пригнобив, але очі зосталися вільні!..
Співом свій крам вихваляють жінки й чоловіки,
Гордо важенную ношу несучи на головах гарних,
Так, мов на їх спочивають подвійні Єгипту вінці.
Весь у червонім іде водонос, – мов жартуючи, дзвонить
Ясним начинням і швидко жадібному люду
Воду холодну, солодку з важкої баклажки вділяє,
Жартом її приправляє, з усміхом плату бере.
Вбогі феллахові діти пустують безжурно на сонці; –
Жваві маленькі головки! Цікаві очиці зорять…
Мов для забави дитячої просять "бакшиш" у мандрівця.
Дав чи не дав, – засміяться, неначебто їм і дарма.
От, аби був очерету солодкого дрібний уламок; –
Смокчуть і раді-веселі, мов панство-багатство посіли.
"Звідки ся радість?" – гадаю… І мариться щось мені в думці,
Так, наче голос таємний забутую править легенду:
"В давню давнину, як Ніл народився в пустині,
Мати його положила в розкішну зелену колиску,
Батько з високого неба промінням утішним дивився,
Як його син виростав не по днях – по годинах,
В силу вбирався і ніс тую силу до моря…
Отже, при тім народженні зібрались премудрі Гатори,
Сім їх було і несли вони всі для дитини дари.
Перша сказала: "Даю тобі ситую землю в обладу".
Зважила друга: "Три жнива нехай тобі буде на рік".
Третя промовила: "Pa буде вічно ласкавий до тебе".
Руку четверта простерла: "Ось пальмовий щит проти Сета".
П’ята мовчазно папірус, і лотос, і камінь поклала.
Шоста шепнула: "Ніхто не вгадає твоїх таємниць".
Сьома всміхнулась крізь сльози і мовила щиро:
"З заздрощів, вічну неволю судили боги твоїм дітям,
Я ж у незламную радість озброю народную душу, –
Гніт фараонів, кормига чужинців її не здолає".
Так на початку віків обіцяли премудрі Гатори…
Вірю: до скону віків не порушиться слово богинь!

Єгипет, Гелуан. 23 – 30 марця 1910 p.

НА РОКОВИНИ

Вiрш присвячено Т. Г. Шевченку.

Не вiн один її любив,
немов "красу-дiвчину",
поети славили в пiснях,
вiддавна Україну.

Вiд неї переймали смiх,
i жарти, i таночки,
її байки, немов квiтки,
сплiтали у вiночки.

Той в нiй давнину покохав,
той мрiю молоденьку.
Вiн перший полюбив її,
як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара,
сумна, змарнiла, бiдна,
для сина вiрного вона
єдина, люба, рiдна;

хоч би була вона слiпа,
калiка-недорiка,
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.

Вкраїна бачила не раз,
як тiї закоханцi
надвечiр забували все,
про що спiвали вранцi.

І, взявши дар вiд неї,
йшли до iншої в гостину;
вони не знали, що то є
любити до загину.

Вiн перший за свою любов
тяжкi дiстав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла
його любовi сила.
Того великого вогню
i смерть не погасила.

[8/ІІІ 1911]

КОЛИСКОВА

Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пiзнiй бо час
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися, Сон пропаде…
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!

СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН І РИДАННЯ

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть,
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

ДОСВІТНІ ОГНІ

Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі!
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.