Там, посеред коріння та в серцевині вітру
стає зрозумілою правда оманливих речей,
нікелевий плавець, що вистежує хвилю найтоншу,
та нічна череда корів на червоних жіночих ніжках.
Не зможу нарікати, як не знайду, чого шукав.
Та я піду в найперший краєвид вільготи й пульсів,
аби чути; усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.
Повсякчасний холодний політ над порожніми руслами,
над зграями вітерців і човнами, що на мілинах.
Хистка перепона у вічності грізній та непорушній,
і, нарешті, любов без світання. Любов! Навіч зрима любов!
V
В ХАТИНІ ФЕРМЕРА
(СЕЛО БІЛЯ НЬЮБУРГА)
МАЛИЙ СТЕНТОН
— Dо yоu lіке mе?
— Yes, and yоu?
— Yes, yes.
Коли я зостаюсь один,
зі мною ще залишаються твої десять років,
троє сліпих коней,
п'ятнадцять твоїх облич із лицем у саднах
і малесенькі плями ознобу на кукурудзянім листі.
Стентоне, синку, Стентоне!
Опівночі рак виходив у коридори
і розмовляв з порожнявими равликами документів;
рак найживіший, повен термометрів і хмарин,
із цнотливим жаданням яблука, щоб його солов'ї клювали.
В оселі, де рак оселився,
в астрономічному безумі тріскають білі стіни,
і по найменших стайнях, і по галявах лісів
блискавка опіку горить багато літ.
Мій біль надвечір сходив кров'ю,
коли твої очі були двома мурами,
коли твої руки були двома землями,
в моє тіло — гомоном трави.
Моя агонія шукала свою одіж,
укрита порохом, подерта псами,
ти без трепету за нею йшов
аж до затворів темної води.
О мій Стентоне, дурнику, найпрекрасніший серед звірят,
з матір'ю, що її розтерзали сільські ковалі,
з братом, який опочив під склепіннями,
з Іншим братом, якого пожерли мурашники,
І з раком без дротяних огорож, який пульсує в оселях!
Є годувальниці, які приносять дітям
ріки моху та гіркаві стебла,
І негритянки нерідко йдуть на горішні поверхи
і наставляють пастки на щурів.
Бо правда й те, що люди мають за доречне
жбурляти горлиць до сміттєвих ям,
і я знаю, чого хочуть ті, що на вулицях
гарячкове стискають нам кінчики пальців.
Твоя невинність, Стентоне — це лев'яча гора.
В день, коли рак напав на тебе,
і закинув тебе у спальню, де від пошесті вимерли гості,
І розкрився крихкою трояндою сухих шибок і ніжних рук,
щоб забризкати тванню зіниці плавців у морі,
ти сам шукав мою агонію в траві,
мою агонію із квіттям жаху,
в той час, як німий хмурий рак, що прагнув укластись до тебе,
сипав пил на червоні землі простирадлами гіркоти
і розписував труни
гілочками замерзлими — борною кислотою.
Стентоне, до лісу йди зі своїми дримбами,
йди, щоб навчитися небесних слів,
які сплять у стовбурах, у хмарах і черепахах,
сплять у поснулих псах, у свинці, у вітрі,
сплять у безсонних лілеях, у водах без віддзеркалень, —
щоб навчитись того, що твій народ забуває, синку.
Коли вибухне війна,
я лишу шматок сиру для твого пса в конторі.
Твої десять років будуть листям,
яке опадає на одіж мертвих,
це будуть десять троянд крихкої сірки
на плечі мого досвіту.
А я, Стентоне, я один, забутий усіма,
з блідими твоїми обличчями на вустах,
голосячи, буду ломитись крізь зелені статуї Малярії.
КОРОВА
Лежала зранена корова.
Струмки й дерева Їй на роги
п'ялися, й кров спливала в небі.
Було у морді щось бджолине
під вусами густої слини.
Карався досвіт білим ревом.
І мертві, і живі корови,
червоний жар і мед обори,
ревли, заплющуючи очі.
Уже корову можна їсти;
хай відає про те коріння
та хлопчик, що наваху гострить.
А горі блідістю взялися
яремні вени та проміння.
Тремтять задерті сторч копита.
Хай відають про те і місяць,
і ніч, і вижовклі твердині:
корова, ставши прахом, зникла.
Вже відійшла вона з воланням
крізь вистиглих небес руїни,
де заїдають смертю п'яні.
ДІВЧИНА, ПОТОНУЛА В КРИНИЦІ
(Ґранада і Ньюбург)
Статуям очі болять із могильною темнотою,
та найбільше болить їм вода, яка не витікає.
Не витікає.
Люди бігли по хвилерізах і ламали рибалкам вудки.
Швидше! Берег! Тривога! І ласкаві зірки скрекотіли.
... не витікає.
В моїм спогаді зовсім спокійна, — коло, зірка, мета,
плачеш ти за берегами кінського ока.
... не витікає.
Та ніхто в темноті тобі відстані не покладе —
крім гострезної грані, прийдешнього діаманту.
... не витікає.
Поки люди шукають тишу між подушок,
ти тріпочеш, навіки означена в крузі своєму.
... не витікає.
Вічна на гребенях водних, що в себе приймають
коренів битву та вгадану самоту.
... не витікає.
Вони вже по схилах ідуть! Підведись із води!
Кожна цяточка світла ляже у ретязь тобі!
... не витікає.
Та колодязь до тебе простягсь рученятами моху,
неждана русалка його найчистішого незнання.
... не витікає.
Не витікає! Вода, застигла в єдиній точці,
дихає з подихом скрипок безструнних своїх
на сходинах ран та будівель безлюдних.
Вода, яка не витікає!
VI
ІНТРОДУКЦІЯ ДО СМЕРТІ
(ВІРШІ ПРО САМОТУ В ШТАТІ ВЕРМОНТ)
СМЕРТЬ
Яке зусилля!
Яке зусилля коня стати псом!
Яке зусилля пса стати ластівкою!
Яке зусилля ластівки стати бджолою!
Яке зусилля бджоли стати конем!
А кінь —
яку гостру стрілу добуває він із троянди!
Яка сіра троянда підноситься в нього з губ!
А троянда —
яку череду проміння й зойків
в'яже вона із живим цукром свого стебла!
А цукор —
про які маленькі кинджали мріє він у своєму чуванні!
А маленькі кинджали —
який місяць без стаєнь, які голі тіла,
яку вічну шкіру й червінь вони шукають!
А я, під навісами, —
якого вогняного серафима я шукаю, і він — це я!
Та гіпсове склепіння —
яке воно велике, яке невидиме, яке маленьке! —
Без зусилля.