Зорить і плаче хлопчик із трійцею на лобі.
Три мідні вістря бачить у сіні Святий Йосип.
Із пелюшок зринають пустельні відгоміння,
і звуки цитр безструнних, і страчені волання.
Манхеттенська завія жене міські об'яви
та благодать небесну несе крізь хибні арки.
Священики-безумці й пір'ясті херувими
за Лютером ступають по горніх перехрестях.
РОЗП'ЯТТЯ
Місяць нарешті спинитися міг на найбілішому вигині коней.
Промінь лютого світла, втікаючи з рани,
окреслив у небі мить обрізання мертвого хлопчика.
Кров збігала з гори, і ангели її шукали,
та потири були із вітру, й вона повнила черевики.
Кульгаві собаки палили люльки, і від духу гарячої шкіри
були сірими круглі губи тих, що ригали на перехрестях.
І долинали невпинні голосіння від півдня сухої ночі.
Місяць свічками обпалював фалоси коней.
Кравець, фахівець у пурпурі, замкнув трьох святих жінок
і крізь засклені вікна їм показував череп.
Три жінки у передмісті обступили білого верблюда,
і він плакав, бо на світанку
мусив обов'язково пройти через голчине вушко.
О хрест! О цвяхи! О вістря!
О вістря, загнане в кістку, аж до часів окислення планет!
Ніхто не повернув голови, отже, небо змогло розповитись.
Розлігся великий голос, і мовили фарисеї:
"У цієї корови проклятої вим'я сповнене молока".
Юрба зачиняла брами,
і злива текла по вулицях, зажадавши омити серце,
а вечір ставав тривожний через серцебиття й через дроворубів,
і темне місто конало під молотком теслярів.
"У цієї корови проклятої вим'я повне малих куріпок", —
Мовилн фарисеї.
Але кров змочила Їм ноги, й низотні душі
били склянки болотної води об стіни храму.
З'ясувалася достеменна мить спасіння нашого життя.
Бо місяць водою обмив опіки коней,
а не живе дівчатко, яке змусили замовкнути в піску.
Тоді повиходили лихоманки, і співали своїх пісень,
і Жаби запалили вогні на обох берегах ріки,
"Ця проклята корова, проклята, проклята, проклята,
вона нам спати не дасть", — мовили фарисеї,
і розійшлись по домівках крізь тісняву вулиць,
і штовхали п'яниць, і плювалися сіллю жертвоприносин,
а кров ішла слідом за ними і мекала, наче агнець.
Так було,
і земля пробудилася, і струменіла тремтливими ріками молі.
СВІТАННЯ
Серед нью-йоркського світання
чотири є колони з твані —
над ураганом чорних горлиць,
що хлюпаються в мертвих водах.
Світання у Нью-Йорку стогне
на височезних крутосходах,
шукаючи по гострих пругах
жасмини писаної туги.
Грядущого світання ніхто в уста не прийме,
бо тут немає "завтра", немає сподівання.
Лише монети часом нестямними роями жалять
і пожирають покинуту дитину.
Найперші, що відходять, кістками розуміють:
не буде ні кохання безлистого, ні раю.
Їх тихо поглинає твань чисел і законів,
та ігри без мистецтва, та сік без тверді плоду.
Бо світло поховали кайдани, гуркотнеча
та безсоромні грозьби тих знань, що без коріння.
І люди по кварталах тиняються безсонне —
так, ніби щойно вийшли з кривавого потопу.
IV
ВІРШІ ПРО ОЗЕРО ЕДЕМ МІЛЗ
ПОДВІЙНА ПОЕМА ПРО ОЗЕРО ЕДЕМ
Пасеться череда, і вітер віє.
Ґарсіласо
Це був мій давній голос,
який не відав гіркоти загуслих соків.
Я впізнаю: він ніжно ніг моїх торкнувся
під ламким листям папоротей мокрих.
О давній голосе мого кохання,
голосе моєї правди,
голосе моїх розчахнутих грудей,
коли з язика мого струміли всі троянди,
а дерен не знав незворушних кінських зубів!
Ти тут, і ти спиваєш з мене кров,
І смокчеш з мене єство повільної дитини,
і тріскають на вітрі мої очі
між алюмінієм та голосами п'яних.
Пусти ж мене до брами,
де Єва їсть мурашок,
і де Адам сліпучу рибу плодить.
Пусти мене, рогатий чоловічку,
до лісу позіхів, щасливих скоків.
Я знаю найтаємніший ужиток
старої заіржавленої шпильки,
і знаю жах очей, що широко відкриті
на предметній площині тареля.
Але не бажаю ні світу, ні сну, божественний голосе,
я хочу лише свободи, своєї людської любові,
у найтемнішім схові леготу — його ніхто не хоче;
Своєї людської любові!
Оті акули мчать одна за одною;
чигає вітер на безжурні стовбури.
О давній голосе, опалюй язиком
цей голос тальковий, бляшаний голос!
Я хочу плакати, я дуже хочу плакати,
як плачуть діти на останній лаві,
бо не поет я, не людина, не листочок,
тільки зранений пульс, що вивідує речі потойбіч.
Я хочу плакати, своє ім'я назвавши, —
Троянда, дитина, сосна, що на березі озера, —
аби правду сказати свою, правду людської крові,
убивши в собі глузування й навіяне слово.
Ні, ні, запитання тут зайві, мій звільнений голосе,
я жадаю, щоб ніжно торкав ти мої долоні.
У лабіринті ширм віч-на-віч з моїм голим тілом
місяць покари й годинник, засипаний попелом.
Так казав я.
Так казав я, коли Сатурн зупинив поїзди,
і мла, І Сон, і Смерть мене шукали.
Мене шукали —
Так, де ревуть корови з ніжками пажів,
і там, де пливе моє тіло серед рівноваг протилежних.
ЖИВЕ НЕБО
Не зможу нарікати,
як не знайду, чого шукав.
Між каменів без соку та порожнявих комах
не побачу двобою сонця з істотами з плоті й крові.
Та я піду в найперший краєвид відгомонів, рідин і пульсів,
який пронизує новонароджену, дитину, і де затерто кожну грань,
аби чути: усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.
Туди не досягне ні іній вигаслих очей,
ані волання дерева, занапащеного хробаками.
Там усі форми заховують послідовно
єдиний нестямний вираз навального руху.
Ти не ступиш і кроку вперед, крізь хмару пелюсток:
розчиняться в повітрі твої цукрові зуби,
і перебіжне листя папороті не погладиш,
так, щоб не чуть остаточного жаху від слонокості.