Хмарини споглядали,
ще сонні, люту битву
бескетів та світання.
Приходять трави, синку.
У небесах порожніх
дзвенять мечі їх слини.
Моя рука, любове. Трави!
По битих шибах дому
кров розпускає коси.
Зостались ми з тобою.
Готуй для вітру власний остов.
Зостались ми з тобою.
Готуй же власний остов.
Шукаймо швидше, о любове,
де профіль наш безсонний.
ПІСНЯ ПРО МАЛЕНЬКУ СМЕРТЬ
Луги смертельні й повня.
Кров у земному схові.
Луги старої крові.
Сяйво учора й завтра.
Смертельне небо й трави.
Піщана ніч і сяйво.
Зустрівся я зі смертю.
Земля, луги смертельні,
а смерть така маленька.
Собака на покрівлі.
Лівицю запускав я
розворушити гору
сухого буйнотрав'я.
Високий попіл храму.
Піщана ніч і сяйво.
Маленька смерть і трави.
На самоті із нею.
Зустрівся я зі смертю,
а смерть така маленька.
Луги смертельні й повня.
За брамою високо
сніги тремтять і стогнуть.
Людина й хто? Сказав я.
Людина й смерть. І трави.
Любов, пісок і сяйво.
МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ
Вірш про любов
Місяць мерехтить у морі,
у вітрилах стогне вітер
і здіймає вільним рухом
хвилі срібла та блакиті.
Еспронседа
Моє серце мало б форму черевика,
якби у кожному селі була сирена.
Але ніч нескінченна, коли спирається на хворих,
і Існують човни, які прагнуть помічені бути,
аби затонути спокійно.
Коли вітер ніжно повіває,
моє серце набуває обрису дівчатка.
Коли ж вітер відмовляється вийти з очеретів,
моє серце стає мов бичачий тисячолітній кізяк.
Веслувати, веслувати, веслувати
до легіону нерівних вістрь,
до краєвиду розпорошених дозорів.
Ніч рівна снігу, завислим системам.
І місяць.
Місяць!
Але ні, не місяць.
Лисиця таверн,
японський півень, що очі свої пожер,
пережовані трави.
Нас не рятують ні хробаки під склом,
ані знавці трави цілющої, де метафізик
знаходить інші небосхили.
Форми — оманливі. Тільки й існує круг
ротів навколо кисню.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи,
зовсім маленькі мерці на берегах,
боління, витягнене в довжину,
йод у єдиній точці,
натовпи на голці,
і голизна, яка змішує кров усіх людей,
І моя любов, що не кінь і не опік,
істота з пожертими грудьми.
Моя любов!
Вже співають, горлають, стогнуть. Лице! Твоє лице! Лице.
Яблука однакові,
жоржини ідентичні.
і світло має смак спрацьованого металу,
і поле всіх п 'яти років уміститься на щоці монети.
Але твоє лице затуляє небеса бенкету!
Вже співають! Горлають! Стогнуть!
Укривають собою! Повзуть! Жахають!
Треба йти, і то швидко! По хвилях і по гілках,
по безлюдних вулицях середньовічних, що провадять до річки,
між крамничок чинбарських, де відлунює ріг пораненої корови,
і по щаблях, — не бійся! — по щаблях.
Є чоловік безбарвний, що купається в морі,
він такий ніжний, що прожектори його з'їли, граючись серцем.
І в Перу живуть тисячі жінок, — о комахи! — які день і ніч,
у ноктюрни й паради поринувши, перехрещують власні вени.
Маленька їдка рукавичка мене зупиняє. Годі!
Я почув, як у хустці моїй тріщить
перша вена, яка розірвалась.
Бережи свої ноги, любове моя, свої руки!
Бо я мушу віддати моє лице,
лице, так, лице! Пожерте моє лице!
Цей невинний вогонь задля мого бажання,
це сум'яття через жагу рівноваги,
цей незайманий біль від пилу в моїх очах
погамують тривогу іншого серця,
що його поглинули туманності.
Нас не рятують ні люди з майстерень взуттєвих,
ні краєвиди, що стають музикою під доторком заржавлених ключів.
Вітри — оманливі. Тільки й існує маленька
колиска на горищі, яка нагадує про все.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи
і лише комахи, —
вони тріщать, тремтять, громадяться, кусають, —
і місяць Із рукавичкою диму, недвижний у брамі своїх руїн.
Місяць!!
МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ
Поет просить заступництва у Пресвятої Діви
Молю Божественну Пречисту Матір,
Царицю Небесну всього живого, —
дай мені чистого світла малих звіряток,
у чиїх словниках — одна тільки літера,
звіряток бездушних, форм найчистіших,
що далекі від злих мудрувань котячих,
від позірних таємниць совиних,
від скульптурних помислів кінських, —
створінь, які люблять, не маючи зору,
відчуваючи тільки хвилясте безмежжя,
і збираються у великі купи,
щоб їх пожерло дике птаство.
Благаю в Тебе єдиної міри,
яку знають маленькі пласкі створіння,
щоб сказати про речі, вкриті землею,
під твердим невіданням черевика.
Ніхто не плаче, не співчуває
мільйонам смертей, з яких склався ринок:
це китайська юрба цибулин безголових,
це жовте велике сонце старих розплющених риб.
Ти, Мати вічно страхітна, Китихо всіх небосхилів,
Ти, Мати вічно весела. Сусідко з позиченим брязкальцем,
Ти знаєш, що я розумію найменшу плоть світу.
ПРЕСВЯТА ДІВА МОВИТЬ
Уривок
Коли я позбуваюсь очей жирафи,
тут-таки здобуваю зір крокодила,
через те що я Діва Марія.
Мухи роздивляються перцеву хмару,
але вони — не Діва Марія.
Я добре бачу лиходійство листя,
і відчайдушну осячу гординю,
і невірного осла, що збожеволів,
уздрівши подвійний місяць у небі,
і хлів, у якому планета дітей своїх пожирає, —
через те що я Діва Марія...
VII
ПОВЕРНЕННЯ ДО МІСТА
НЬЮ-ЙОРК
Установа та звинувачення
Під множниками
є крапля качиної крові.
Під діленим —
крапля матроської крові.
Під сумами — теплої крові ріка.
Ріка, яка співаючи проходить
крізь спальні передмість,
і це срібло, цемент або легіт
у брехливім світанні Нью-Йорка.
Гори існують, я знаю.
І для мудрості окуляри.
Це я знаю. Але я прийшов не для того,
щоб бачити небо. Прийшов я,
щоб бачити каламутну кров,
кров, що тягне машини до водоспадів,
а розум — до язика змії,
У Нью-Йорку щодня убивають
чотири мільйони качок,
п'ять мільйонів свиней,
дві тисячі голубів до смаку умирущим,
мільйон корів,
мільйон ягнят
і два мільйони півнів,
що покидають небеса, розбиті на друзки.
Ліпше ридати, гострячи наваху,
чи вбивати собак на примарних ловах,
аніж на світанку терпіти
нескінченні обози молока,
нескінченні обози крові,
та обози троянд, що їх в'яжуть в пучки
продавці парфумів.
Качки й голуби,
і ягнята, і свині
під множники ронять
краплини крові,
і страхітне ревіння голодних корів
виповнює болем долину,
де Гудзон п'яніє від мастила.
Я звинувачую усіх людей,
що забувають другу половину,
для якої немає спокути,
всіх, що гори цементу підносять
там, де б'ються серця
всіх забутих звірят,
там, де всі ми впадемо
на останньому святі свердел.
Я плюю вам в обличчя.
Та друга половина слухає мене,
Їсть, і мочиться, і летить у своїй чистоті,
наче діти швейцарів,
котрі носять тонкі палички
до порожнеч, в яких Іржавіють
антени-вусики комах.
Це не пекло, це вулиця.
Це не смерть, це фруктова крамниця.
Є світ звивистих рік і невловних просторів
у лапці оцього кота, що розчавлений автомобілем,
і я наслухаю спів дощового черва
у серцях багатьох дівчаток.
Іржавіння, бродіння, здригання землі.
Сама, земле, пливеш ти по цифрах установ.
Що робити мені? Дати лад краєвидам?
Лад любові, яка фотокарткою стане,
чи шматком деревини, а чи згустком крові?
НІ, й ще раз ні: я звинувачую.
Я звинувачую змову безлюдних установ,
які не випромінюють агоній,
які закреслюють програми сельви:
я себе віддаю на поживу голодним коровам,
які сповнюють ревом долини,
де Гудзон п'яніє від мастила.