Поет

Сторінка 8 з 37

Осьмачка Тодось

143.
"Ходім додому швидше відсіля",
почулося із-за плечей, "мій сину,
бо чули наші дідівські поля,
як ми злякали людськую дитину" ...
"Але чого це батько без штиля?"
Свирид не ту, що треба думку кинув,
і разом відійшли туди вночі,
де з хутора кувавкали сичі.
144.
Чи знаєте ви тиху й великодню
та ще й безхмарну українську ніч,
що ронить зорі через Рось холодну
церквам в огради, повні людських віч,
щоб з ними з кошиків на всенародню
світити радість років і сторіч
та ще з тих риз, що носять ієреї,
іскрити та ясніти теж на неї?

145.
Ту ніч, що глянувши в церкви з-за гір,
від щастя нашорошившись і ляку,
схиляється у степовий простір
аж до кленового в степу байраку:
чи вже знесли вітри з озер та нір
і кригу ріками, і сніг, і мряку,
і чи з бруньок порозгортався лист,
аби зустріти солов'їний свист?

146.
Ох, ночі ви не знаєте тієї,
що з зорями над ріками іде
і розкидає їх, немов лілеї,
скрізь на поля, ліси і на людей,
але й сама на схід до однієї
схиляється у полум'я бліде,
щоб димом жовтим знятися над долом
і догоріти в Бога під престолом...

147.
Бо соловей не проспівав з дерев,
а десь у націй з кам'яного споду
зірвався дикий і останній рев
на вольну волю з нашого народу...
Ніколи так не рів із клітки лев,
згадавши пальму, Африку й свободу,
хіба що десь у пеклі аж із дна
реве так само з кулі Сатана!

ПРОЯСЕНЬ
Коли твій приятель говорить дуже вже багато, то він напевно
хоче в душі сховати те порожнє місце, де колись совість була,
або бажає заглушити стурбоване сумління. Врятуй його від слів,
бо він страждає.

БОГ

148.
На вкритій скатеркою давній скрині,
закованій з ріжків у грубу мідь,
й на сонцем запахущій полотнині
свячене чарівну творило хіть:
з озюмами засмаглими в шкурині,
напоготовлені заздалегідь,
скибки смашної паски в білій мисці
аж розсипалися в кришки злотисті.

149.
А в другій, кращій за блакить ріки,
з зубцями жовтими у вінцях білих
і крашанки, і всякі писанки
і рисами, і фарбами рябіли;
і різане плічко, і вишкварки
із миски межигорської пахтіли,
де чорний перець, розімлівши, зм'як
і в ніздрях дратував найтонший смак.

150.
Розговівлялися в смутній родині
тривогою засмучені серця:
сидів старий з одного краю скрині,
а господиня з другого кінця,
а на середній соняшній частині
не тінь гнучка й тоненька з деревця,
а син хилився квітом жовтосоким
туди в вікно, де журавель високий.
151.
Заправлені і зіллям з луговин,
і березовкою... Та що й казати?
З горілкою і тиква, і графин
стояв перед господарем мизатий,
були чарки і келішок один,
зготовлені сповновища зазнати,
колючішого і над колосок,
що хилить остюки в жнива в пісок.

152.
Та сонце з-за горба, і з-за криниці
відбитком сяло у вікно з ставка,
і, ніби із багряної живиці,
просвічувало вуха в юнака,
і враження робило у світлиці
що кукла за столом без язика —
і паску, і чарки, графин і келех,
і все тримало в блисках невеселих.

153.
Бо говорив господар слово так,
неначе тількищо поклав у банок
замість червінця погнутий п'ятак,
і закладає гірко на останок:
воли і вівці, хату і вітряк,
і Вустин крик, і ввесь пасхальний ранок
з таким чуттям, що на життьовий кін
без слави доброї поляже й він.

154.
А великодні аж співали дзвони
про перемогу серцю дорогу —
про те, що в пеклі сатана червоний
закований у власную жагу,
і геть могили, степові амвони,
позводилися у блакить тугу,
а з них, неначе ієреї дикі,
кричали дзвонам щось орли великі...

155.
І все пливло в єдиний ранній гук
понад ярами, по небесній смузі,
але не заглушало в слові мук
споріднених вночі рожденній тузі:
Батько
,,Коли коса сприсала з дужих рук
на скошенім від жита й гречки прузі,
а ввесь покіс в'язався у снопи
і клався в господарський лад копи, —
156.
косар над ними клявся у просторі
найменший сніп віддати у казну,
але зимою витягав з коморі
всю працю ту, що вистраждав без сну. .
І для писання російських історій
він бодню відчиняв колись масну
і, коло дач діставши у халяву,
із дому йшов на муку та неславу.

157.
А кров стираючи з колодача
злочинно-комісарську у байраці,
співав ту пісню, що із-під бича
татарського 'співали наші бранці:
"Немає в світі правди" ... Бо свіча,
аби її знайти, погасла в націй,
і скрізь неправда правдувати вже
і хитрощами стала і ножем.

158.
А дізнаючи мук в Чеці під катом,
на цементі, у дикій самоті,
він звав того харциза рідним братом,
що погибав з Icy сом на хресті,
і чув слова: "Сьогодні будеш рядом
зі мною в ангельськім, святім гурті!"
І гріб здавався лебединим пухом,
і умирав косар з пресвітлим духом.
159.
І хай не Бог Ісус, але шахрай,
що обманив людей на заздрість Кремлю,
і люди, мріючи про вічний рай,
ідуть лише перетлівати в землю,
та інші ті, що їм кладуть "прощай"
на домовину всім нову і древлю
і далі віритимуть знов і знов
у нецесвітню правду та любов.

160.
Бо той "шахрай", що дався умирати
на людських неоплаканих кістках,
аби лише людині мрію дати,
що здоланий загине смертний жах —
могутніший над сурми і гармати
і вчора, і сьогодні, і в віках. ..
І через те кажу я: "Милий сину,
Христос воскрес від нині й до загину!"

161.
"Воістину" . . . Озвався тихий син,
і обнялися тричі аж, посполу. . .
Звелася й мати, ніби на загин,
або неначе тінь якась із долу,
і Чичку, чоловіка, раз один
поцілувала безгомінно в полу
та й сіла знов, тримаючи в віччю
страшний, невиплаканий блиск плачу.
Батько
162.
Ось бачиш, сину, втратила і розум
від горя наша мати й глухоти
і пристромила потайним занозом
свої і спочивання, і труди.. .
І кожний день з невільницьким нервозом
вона працює, ніби для біди,
і христування, бач, зі мною нині
у неї вийшло гірше, ніж в рабині
163.
І правди Господевої якби
із Галилеї нам не заясніло,
що застує собою і гроби,
і ту черву, що точить мертве тіло,
то мати б скам'яніла від журби,
неначе африканський сфінкс над Нілом,
в якого, кажуть, світиться в очах
завжди розпука і таємний жах.