81. І ліг не дома, а на сіннику,
у тій воловні, що згоріла, спати,
аж чую я про Вавилон-ріку
хор великодній з церкви став співати,
і віл волові в темнім деннику
сказав, шепочучи, мов наша мати:
"По-людськи не промовимо цей рік,
бо слухає на сіні чоловік".
82.
І ревище зняли воли і вівці,
і заіржали коні в конюшнях,
а їм відповіли і в Сигнаївці,
і в Ташлиці і скрізь по хуторах,
неначе море закляті червінці
заворушило скрізь на берегах.
Нарешті в церкві і по селах стихло
віднесене у безвість ночі вихром.
83.
І я відчув розпечену зорю
посеред горла у горілій слині,
і те, що з серця вже не відпорю
своєї кревности смутній скотині,
і що ніколи не заговорю
по-рідному я з нею на спочині,
але чого? не скаже і вві сні
ніхто-ніхто тут на землі мені" ...
Син
84.
Я, тату, теж таке щось почуваю,
коли іду Рудою через ґлід,
але оглянутися сил не маю
очима ясно на великий світ.
І знаю, що нічого серед гаю
ні серед дальних польових робіт
такого, що заріже, не побачу,
але тремчу, аж мало не заплачу.
85.
І знаю, що якби без копачів
я наскрізь прокопав Руду нагріту
і зрізав гай, і верби уночі,
і поколоти їх устиг до світу,
то не знайшов би схованих ключів
ні від гори, ні від її ґраніту,
бо темна таємниця світова
ключів від себе, мабуть, не хова.
86.
І все ж я матері про це ні слова
не промовляю, бо вони глухі,
але їм радісно рубаю дрова
і верби дуже мокрі і сухі...
І осоку жну в болотах коровам,
і в діжці буряки січу тугі,
і вранці гичку вергаю з городу,
а потім з відрами біжу по воду.
87.
Але чи хто щасливий був такий,
як я в хлівці старім, на трухлій дошці,
коли в їх сльози у волосинки
котилися на скронь по теплій зморшці,
"Та не натоптуй повно в ряднинки",
коли казали, "бо потрудиш кості,
бо ще, гляди, підвередишся ти,
не набирай багато ваготи" ...
Батько
88.
А я кажу, дитино, може й вистиг
твій розум знати, хто живе в Руді,
якщо вже почуваєш в думах чистих
безпомилково щось там при ході,
але тобі про це не буду гризти
тривожні почування молоді.
Та ось дивися: я старий і сивий,
а говорю, що справді ти щасливий...
89.
І потребую я тепер скарбів
тебе і в університеті вчити,
бо люди вийдуть не з багатіїв,
а з нашої козацької вже свити...
За Гострою Загатою є рів
розсунутий дощами та розмитий:
там, кажуть, гайдамака, Книш, на дні
червінці закопав у казані.
90.
І взавтра вранці відведи корову
до Пугача Андрія у загін,
і Дідові-Котові стань на мову,
аби свої штилі залізні він
напоготовив та й ішов до рову,
коли ударить Одіянський дзвін:
його з святою бростю будем ждати
у полі біля Гострої Загати.
91.
А зараз, сину, ти надвір піди
і поторкай у лікоть неньку тиху:
нехай сніданок подає сюди
і ту горілку, що сховали в кригу" ...
І хлопець вийшов з радої ходи,
ну, а господар знов грубезну книгу
потяг до себе і за скриню сів
і затулив сторінку про ослів.
ПРОЯСЕНЬ:
І їздять жевжики
а хазяйни волами.
завжденно кіньми,
ДИЯВОЛ
92.
Сидів за хатою на спризьбі Дід-Кіт
і вузлик тяг зубами з постола,
а долі на мішку, йому у підкіт
лежала шевська шмульгана смола,
і колодач придатний і на підкіп
на Україні сонного села,
і наконечники, і щипці куці,
що в панській кузні ждали революцій.
93.
"Добридень", привітався Чиччин син:
"Чи Вустя аґрономова не вмерла?"
І кропива з сердечних глибочин
йому обличчя зашаріле втерла.
А він же мав тому із п'ять хвилин
статечні батькові слова у нервах
і, отже, висловився про той вплив,
що в серце позавчора засвітив.
Дід-Кіт
94.
"А з нею, кажеш ти, напарубочив
і дурості, і горю на гаразд ...
Я бачив із-за сніжаних обочин,
як дівчина пручалася на ряст".
Ніде ще так добро і лютий злочин
не сходилися у такий контраст,
як слово неуважне в односельця
із правдою Свиридового серця.
Свирид
95.
"Та я ж її з води на греблі спас,
і ніс через пеньки по всяких звальках" ...
І тишею дихнув байдужий час,
і хлопець зблід, неначе з воску лялька.
Дід-Кіт
"Ото диявольський дороговказ
її заводить швендяти по бальках:
бо там, де круча, там, де глибочінь
вона блукає навіть і вночі,
96.
А з Вустею стається щось непевне,
скажу тобі, Свириде, не в ганьбу:
Коли суботи вербної проз мене
дівчата квапилися по вербу,
я вирядив за просо вже зелене
очима сонце під нічну габу,
й несу старечу в калатушці втому
помалу до 'ґрономового дому...
97.
Аж чую раптом над собою гук:
"Погляньте, діду, я вже над гріхами!"
Я з переляку із-під сосни гульк:
стоїть вона на виводі ногами
і віник мій з тонесесеньких рук
пне до зірок, не вкритих порохами,
й вигукує: "Я відьма й до відьом
лечу на Лису Гору помелом!"
98.
І подерев'янів я ввесь від жаху
і в жилах закували ковалі...
І вже не знаю, як вона із даху
зі мною стала поруч на землі,
лише кажу, що на таку розвагу
не важаться і хлопці взагалі...
І Бога не шукай в душі козачки,
бо там нечисті б'ються навкулачки".
Свирид
99.
А в школі кажуть нам: "Чортів нема"...
та: "Вірте мікроскоповому скельцю" ...
Дід-Кіт
"А я кажу, що школа ваша — тьма
ніде ще не одуреному серцю...
Бо скрізь лютує лютий сатана,
шукаючи добра собі для герцю:
серед пустот і за окропом рік,
де землю в камінь денний час запік,
100.
і там, де разом вішальник з харцизом
у гріб незапечатаний поліг,
і там, де в ямах з попелом та хмизом
від хльорок діти догризає гріх...
І скрізь за селами горою й низом,
де від коліс та від тваринних ніг
лежать і без хрестів, і без дернини
гроби на кладовищі серед глини...
101.
Але, коли вночі гуркоче грім,
то хтось виходить на свої менини
тягти сучок на цвинтарі старім
із вішальникової домовини,
і з паскою на рушниці однім
його сім років святить без родини. . .
А потім, вибивши в сучку тім дно,
всю невір бачить, ніби у вікно.
102.
І батько мій, Юхим біловолосий,
з таким сучком носилися завжди.
І раз в неділю, ще не спали й роси,
пішли набрати в березі води...
Аж їм назустріч через довгі лози
плигає велетенський пес рудий...
Вони мерщій сучок до ока рогом —
і впізнають польовика старого.
103.
І руки кинули на знак хреста,
старому характерництву нівроку,
тай вирвали у пса шматок хвоста
умочений у копанку глибоку...
І зашуміла осокою мста
аж під човни до Симона в затоку,
а польовик пропав на всі кінці,
лишивши збитки в батьковій руці.