652.
Але замурзані у кров гурти
силкуються заглянути артистам
до тихої, мов місяць, самоти,
де спіє людська думка особиста, —
і падають під жорна чи під тин
поети від свавілля і насильства...
Так пилчин зуб, щербатий та тупий,
тисячолітні зрізує дуби ...
653.
Тож не співай, найкращий мій співаче,
ні про любов, ні навіть серцю так,
бо недаремно западає, наче
у самий обрій, мовчазний вітряк
і жорна в землю залягли ще важче
уже без всяких видимих ознак
хвоста у дірці з дзвоником, де треба,
щоб жалощам показував до неба.
654.
І дівчина ногами під вирло
сидить, схилившися на жорний камінь,
притиснувши Свиридове чоло
собі до лона білими руками,
і непорушно, як вночі село,
закидане снігами та галками,
все придивляється до жовтих рис,
що вже мовчанням вічним узялись.
655.
Великі очі, розімкнувши вії
на всю свою можливу широчінь,
тримають дику іскорку надії
і неміренного безумства тінь,
яке у серці, розпочавши дії,
похоже на морскую глибочінь,
куди зриваються високі гори,
мов під язик дивезної потвори.
656.
Та не співай, мій пташе, не співай,
коли справляє шлюбування згуба,
хоч може ти прибув і на ,,прощай''
поетові гукнути аж із дуба,
але тяжкі і кпини, і відчай
окреслюють складками рот і в трупа,
то може там і до пісень твоїх
між ними непомітний накрес ліг?
657.
І справді, там у затишку долини
співець замовк, затихла і луна,
а тут, щоб допитатися хвилини,
коло похилого в пашні млина
нещасна дівчина, мов з домовини
прекрасна київська старовина,
туди вела очима важче й важче,
де соловей недавно щебетав ще,
658.
де по межі, що бігла від млина,
понад Дніпром, пашнею до Трипілля
і польова буяла бузина,
і синя синь волошок серед зілля,
якими капнула височина
ще першого пасхального дозвілля,
коли весіннє сонце у щомить
розтоплювало хмари і блакить.
659.
І, мов небес малесенька частина,
що теж на землю капнула важку,
однісінька звисала намистина
у дівчини на срібнім ланцюжку...
Не хрестик, не дукач і не калина
з густої бережини на піску,
але прекрасна, бідна і єдина
звисала над поетом намистина . ..
660. Почувши мертву тишу степову,
від лона дівчина взяла раптово
і положила голову в траву,
схопилася, і сукню інстинктово
смикнула на ногах своїх нову,
підбігла до крила від літ рудого,
вхопилася і вверх, неначе в сні,
подерлася, шепочучи пісні;
661. а долі жорна, шалівки, васильки
і дах зелений, ніби стріха клунь,
що їх стовпами під обидві силки
попідпирали до вечірніх лун,
коли по гребені скакав навшпиньки
в гніздо лелека, мов старий чаклун,
аби підняти вранці сонце носом
над обрієм, як мишу над покосом . . .
662. І тихий біля каменю поет
з лицем, повернутим кудись на небо
мовчуще, ніби російський кашкет,
над завойованим недавно степом,
і томик Шеллі, мов пречистий мед,
у лопухах під чорним силюетом,
пашня і бджоли, і трава, і день
були глухі до шепоту пісень:
663.
"Я вилечу на млин старий, самотній
і смутно солов'єм защебечу,
й торкнуся серця в самої безодні
піснями розпачу свого й плачу.
І вже тебе нікуди від сьогодні
не випущу собі я із віччю,
бо в співі цім такая буде сила,
якої ще й земля ніколи не носила:
664.
На кожній степовій могилі враз
зведеться сосна бурям на дорозі
з коріннями в Карпати та в Кавказ
і у тисячолітнім, жовтім мосі;
там дупла будуть, ніби перелаз,
що перескакували в лісі лосі,
і в кожному сучку, де схне смола,
стримітеме Перунова стріла ..."
665.
І враз на слові цім останнім пісні
зломилося над вітряком крило,
і впало з дівчиною на залізні
ґвинти з іржавим не одним жалом,
що витикалися в проломи різні
пророслого дашка пробий-зелом,
і не було стогнання там ні крику,
щоб партію розважити велику
666.
й вождя її, що слухає з Кремля
ще ті, що мають бути в націй звуки,
але яких не чується здаля
і в них належної для людства муки,
бо всі живі, аж чорні, мов земля,
єдині очі мають для розпуки
являти, як з голодних тягнуть жил
можливість стогону у рештках сил . ..
667.
А що в німотнім розпачі народів
і вождь кохається й його кагал, —
людей держить він в голоді на споді
і гонить аж на тисячний канал,
бо швидше у мертвецькому поході
зустріне свій найвищий ідеал,
як цвинтарем світ стане і дірою,
а він на нім гієною брудною...
Доспів
668. Гей, пташе, пташе, соловею мій,
защебечи пісень хоч бур'янині,
бо страшно сумно на планеті цій
мені у нечуванній самотині:
про вроду казку знов на манівці
гурти тяг ли в базарній хуртовині,
вона ж, перекрутивши мотузок,
згубила утікаючи вінок,
669. який не спався з поясом планети,
а просто загубився на землі.
І нині, бачачи і очерети,
і квітки з нього в полі і селі,
про казку згадую життя і смерти,
що може понесла туди жалі,
де і прийдешнє, і те предше сиве
живуть, як мати і дитя щасливе.
670.
Бо я шукав її і на горі
серед потовченого ломом трусу,
де височіли вчора вівтарі
пречистому та доброму Ісусу
і де росли дуби, ставні й старі,
з Дажбожого повиникавши мусу,
і в натовпі глухому, як тюрма,
але шукав і мучився дарма.
671.
Дарма складав і цю смутну поему,
мов злодій, обминаючи хати,
і підсував душі важку дилему:
або шукати казку й не найти,
або з пісень міцнити діядему
незнаній казці, що пішла в світи,
і вже її ніколи не шукати,
бо там вона, де тліну не бувати...