464.
Вона рече: "Якбито ЕСЕСЕР
зробила літака на кожну душу,
і щоб колись, в неділю чи в четвер,
всі літаки покинули враз сушу,
і загурчав мільйонний пропелер,
ламаючи під себе люту стужу,
і голос владний з грізного Кремля
гукнув: "Ану, скидайте відтіля,
465.
бо всі народи страждуть без напою!"
І, наче із-під Господа яйце,
літун усякий схилить під собою
бочонок мідний до землі правцем,
вже пробкою закубрений новою
у Харківській броварні молодцем,
аби із вашого ячменю пиво
було збережене для всіх щасливо.
466.
І заревуть від пресвятих бочок
і села і колгоспівські помости,
бо Бог, як щойно тесаний кілок,
новий, благий, без люті і корости,
із неба цілого зробив шинок
і напуває люд робочий простий,
як манною колись то Єгова
ледачого обранця годував.
467.
І ЕСЕСЕР, наситившися браги,
за ніж ухопиться і за багнет
і промінь місячний, сухий від заги,
в залізі задзвенить, як очерет
сухий, і заблищить із-над баклаги
московський, славний батюшка кашкет —
і всі народи рушать до границі
вина вточити з панської пивниці" ...
Поет
468.
"Я волі хочу . .."
Кесар
"Що ж? .. Гаразд і так...
І ти, Редакторе, з ним їдь одразу,
але поет, як і найбільший птах,
що небеса несе з-понад Кавказу,
нехай на мовчазних льодовиках
по власній волі п'є струмочки часу,
а щойно знизиться у гурт "комси",
то витимуть про волю тільки пси!"
469.
І непомітно дав ознаку оком
до вишикуваного москаля,
бо той, назад рішуче ставши кроком,
і так, як у саду важке гілля,
запону швидко розгорнув широку
та й проказав рішуче відтіля:
"Марш на авто" ... І в давньому палаці
лишився в самотині владник націй.
470.
І зазирав крізь мур у далечінь,
і мовчки виряджав думками гостя
потрібного, як місяць уночі,
як мрія на душевних високостях,
але і в самовладця на мечі
високі журавлі гнізда не мостять,
і на налигачі не водять їх
орати в січні під Москвою сніг.
471.
За Воробйові гори місяць канув,
і почорніло небо в височінь,
але в широкім царстві океану
ясніли з хвилі золоті ключі,
яких ніхто і я вже не дістану
відперти Кремль чи ЕДЄНЬ, чи уночі,
з якого ось, мов буря з гір соснину,
автом хтось, дуже розмахнувшись, кинув.
472.
И воно летить дорогою з Москви
на південь крізь туман важкий лісами,
а вслід за ним велика тінь сови
летить пониженими небесами.
Через місток шарахне лісовий
авто та й мчить колесами, мов псами,
а птах без шелесту летить, летить,
наздоганяючи останню мить.
473.
А на Кремлівських стінах темні липи
держать прикований до себе люд,
який глядить розхитаної диби
несамостійним націям зусюд,
і так вигукує, неначе скрипи
катівні знов когось уже трясуть:
"Пильнуй!" І піднімає на дороги
луна смугнасті, розголосі роги...
ПРОЯСЕНЬ:
І жив у Китайщині коло одного міста старий Чаклун, а люди
гадали, що то святий схимник. І привів до нього молодий сту-
дент молоду повію та й попрохав: "Звінчайте нас, бо я її люб-
лю''. — "А з чого ж ви житимете?" спитався Чаклун, "бож вона
похожа на пелюстки троянди, розвіяні осіннім вітром, а ти на
стовбурець, коло якого трималися колись розвіяні пелюстки". А
студент: "Я маю силу-силенну тем і буду писати повісті". А
Чаклун йому зауважив: "Багато тем для одного письменницького
серця те саме, що для діптянки випадкові стрічні любосники. І я
кажу, що ти ні однієї доброї повісти не напишеш, і я не хочу
тебе, сину, вінчати"... І студент знов сказав: ,,Я її люблю"... А
Чаклун йому: "Не можна любити багато, бо вулична дівчина —
це тисячі, а хто каже, що любить тисячі, то й одного не любить".
А Студент: "Я вб'ю тебе". Чаклун зареготався та й промовив:
"Убивай, і в тебе буде одна тема, і ти напишеш гарну повість,
якщо тисячі не гукнуть про тобою сподіяне" . . І витяг із-за
пояса з-під ряси пістоль і простяг студентові. І Студент жахнув-
ся і в нестямі побіг від нього праворуч, забувши і про дівчи-
ну... І Чаклун зник, ніби його й не було. Тільки бідна діптяночка
стояла непорушною, не можучи отямитися. І була така бідненька
та нещасна, що ніхто не подумав би, то це тисячі, і разом із
цією думкою не поставив би всім відому істину, що в світі ба-
гацько всього, та світ один з Єдиним своїм Автором.
СТАНКИ
474.
О, дівчино, царице мрій моїх,
у тебе опрощення я благаю
за мій єдиний і найтяжчий гріх,
що із святині серця посилаю
твій образ на розпутище доріг,
де не готують варива з розмаю,
а тільки ллють іржі в каламдрі
тії, що пера скапують старі.
475.
Редакція підводить свій будинок,
немов гієна голову з могил,
якій у пащу кидають, як з вилок,
широкі вулиці людей і пил
коліс возових, дим автомашинок,
комуністичний без'язикий вир,
що, перетлівши в животі гієни,
блищить з газети чоботом воєнним.
476.
Вона у жовтих мурах серед стін
на поверсі четвертому міститься,
а в ній диван, стільці, червоний стіл
і шахва з книгами, і зверху птиця
звела до лету крила у простір
і вклякла, і її скляна зіниця
неначе каже, що високий дух
літання вільного давно потух.
477.
У кріслі ж тім, що китиці на звісах,
терпляче ждала дівчина якась,
струнка й русява, й чиста, як із ліса
луна у поле в передсвітній час,
і ніжна-ніжна, що якби гульвіса
торкнувся їй об перса хоч би раз —
вона б спахнула, слізьми залилася
і, як богиня, гнівно підвелася.
478.
І двері відчинилися руді,
немов злинялий прапор на ,совєті",
і дівчина не тільки по ході,
але впізнала й по такій прикметі
редактора: у голій бороді
бородавка, як муха на портреті
сиділа в нього, а з кишень на світ
газети випинали ввесь живіт.
479.
Від вітру так ніколи не тріпоче
у вересні тополя золота,
як шелестить у сукні стан дівочий
і нам назустріч з крісла виліта,
і серце чуле виспівати хоче
словами крізь розтулені вуста,
коли вони ворушаться й німують,
хоч в серці он яку потугу чують: