413.
І дзенькнули склянки внизу прегострі,
пробивши наскрізь крижані вихри,
і вслід не закричали п'яні гості
із комина, з цеглової нори,
а гуки стогону шалено прості
сполохали північний час пори
на мить єдину, що і в домовину
своїми лунами кладуть людину.
414.
І хлопця вдарили вони в страшне
на хаті почування не завмерше,
немов гарапником того, що сне
після триденної утоми вперше,
який, прокинувшися, навісне
щось, бачить, з криги домовину теше,
і довго очі протирає ще,
але не гине геть видовище...
415.
І вглядів Чичка крізь самотні роки,
що він схилився з вивода з дрючком
і хуґа ним гойдає на всі боки,
і обсипає крижаним піском,
і вже не довго ждати, доки
розвалить цеглу над старим каглом
і упаде у рів, що під стіною
він з батьком викопав колись весною.
416.
І дошки крижані йому в віччю
ясніше блиснули за ту сокиру,
що теше домовину без плачу
і без хрищеного густого миру. . .
Хоч би поголосити досхочу
хто дав якусь маленьку душу щиру...
Та ба, людині диво тільки тій
трапляється, що має супокій ...
417.
Інакше кажучи, хто зубом ласий
підстерегти дурну, летючу мить
і ззаду вдарити, скрутити в'язи,
й віддерти від кісток гарячу сить,
а всі клейноди духа та окраси
вгорнути у небесную блакить,
і Сусам дати та Кіхотам, браття,
нести горбом до другого розп'яття!..
ПРОЯСЕНЬ:
І недалеко від школи і громадської криниці жив собі Філо-
соф. І шкільний сторож щодня їздив ослом по воду до криниці.
Школярі давали хліба ослові, і він не іржав. Тільки в неділю не
було школярів давати йому хліба, і він дуже іржав і не давав
Філософові думати. І мудрець перейшов на інше помешкання, відки
вже не було чути ослиного іржання, зате наблизилися до його ду-
ші самота, порожнеча світу і зорі серед неї. І він зрозумів, що
для того, щоб лишилися самі зорі з порожнечею, треба згасити
його самоту, що єсть те саме, що і свідомість, бо порожнеча
і зорі без його думок — це смерть, і що він тепер завжди про
буває у товаристві смерті. І схопився він з переляку, і скочив
до вікна та й вигукнув першій молодиці, яку побачив на вулиці:
Гукніте ослові, нехай він голосніше ірже, бо сюди не чути" .. .
Здивована жінка швидко відійшла від мудрецевої хати, гадаючи,
що він, мабуть, наблизився розумом до осла, а я кажу, що філо
софові тільки стали миліші школярі, громадська криниця і ослине
іржання, ніж блиск зірок, які говорять про самоту і смерть лю-
дини.
СПАСІННЯ
418.
Коли гаразд лишали москалі
те місце, що за власне уважали,
де забирали врожаї ріллі,
які для себе бідні люди жали,
тоді вони під вигуки "палі"
вітри і хмари з полум'ям мішали...
И на хуторі щось в лютості без меж
таке напевно трапилося теж.
419.
Бо хлів зайнявся, затріщав снопами
з усіх холодних чотирьох кінців,
і полум'я теж чотирма стовпами
вхопила заметіль на манівці:
Здавалося, що догори ногами
впав зверху на стовпи та палиці
пекельний стіл, казок несвіцьких вартий,
де ще не грав чорт Гоголів у карти.
420.
Але ось ноги дивного стола
злилися у вогонь єдиний, сутній,
всмоктавши до свойого джерела
обидва теж і явори могутні...
І полум'я пожежа підняла
рівніше ними в рухи каламутні,
схиливши тільки димний, жовтий верх
десь до контори в безнастанний шерх.
421.
І ніч розсунула свої потуги,
далеко від пожежі навкруги,
і встали з-за ставка блискучі дуги
від осокорів, схилених в сніги,
і вниз по журавлі побігли смуги
зловісно відсвітами в береги,
над ними трупи у шаленім гоні
гойдалися на мотузках червоні.
422.
І проз кагло й Свиридові проз скронь
над хатою, де віяння кипіло,
шуміли дим, і іскри, і вогонь,
відігріваючи задубле тіло;
і падав дощ від нього осторонь
з тієї хуґи, що горіння їло,
і жар віхтями в тьму нічну летів,
в яру освітлюючи рух снігів.
423.
І звів ось голову Свирид під плями,
які на нього ніс у хузі дим,
і під пожежні велетенські рями,
підведені з-за ставу від Руди;
і з повної просвітленої тями
він передсмертний виклик молодий
гукнув туди, де гинуть мовні чари,
де почуття стрічають тільки хмари:
424.
"Гей, Творче зради, згуби та розмов,
швидкий на кару і на справу ницу
навіщо, мов на злочин, на любов
мені ти в руки дав іржаву крицю,
а потім без жалів ніяких знов
шпурнув мене у кам'яну столицю
для безнастанних дріб'язкових кар
від газетярських, ворушких бездар,
425.
яким шукання правди і байдужі,
і нерозумні, і завжди смішні?
І ті повільні, нелукаві душі,
що нею міряють стражденні дні,
для них, немов зайцям парі на стужі,
привабливі чогось і запашні,
і через те вони у хитрім русі
до нас підсовуються, ніби гусінь.
426.
І з душ отверзтих об'їдають геть
і те, що є, і те, що нам здається,
яке сприймати може щастя й смерть
і від мари, і від живого серця,
а деркачі, не зметені на зметь,
у шлунок всепалющий ненажерця,
вони паскудять плазуванням так,
що й чортові задовольнили б смак ...
427.
І потім довго від такої стрічі,
приховуючи муку та відчай,
окрадений не дивиться у вічі,
щоб не почути висновку "шахрай",
бо не засвітять чоловічки двічі
того, що мало бути там бодай
тоді, коли серед страшного горя
про правду людську люди заговорять...
428.
І блазнів я минав без боротьби
туди, де ніч і сови, і пустиня,
неначе повна горя та журби
осиротіла молода рабиня,
якій сказати радісне "люби"
і сором, і нужда язик зупинять,
бо жде у відповідь хоч мідний гріш
одержати, а хоч у серце ніж.