376.
Душа єдина, що, в далеку путь
дитину спорядивши в ліс по дрова,
з плачем казала: "Обережний будь,
бо з неба не впаде тобі підкова,
але зустріти можеш всяку лють,
що має і звірюка випадкова,
і той, що падає на нас, харциз,
як несподіваний вогонь на хмиз".
377.
А виглядала сина із дороги
біля воріт з напруженням в очах
і зупиняла місяцеві роги
світити з неба на єдиний шлях,
що ним ні людські, ні тваринні ноги
не йшли, намерзшися в німих полях,
а тільки він, жаданий, що найпаче
скрипів снігами в серце їй гаряче.
378.
І в теплій хаті в свіжих сорочках
і на постелі, витягненій з скрині,
вкладала спати, ніби на руках
найкращої на світі господині,
але сама, таємний в серці жах
тамуючи до ранку на ряднині,
шукала на лиці і вверх, і вниз
слідів простуди серед сонних рис.
379.
Коли ж бувало він зі сну безпечно
про щось незрозуміле гомонів,
вона мерщій питалася сердечно:
"Чи ти б гарячого чого не ззів?"
А не діставши відповіді ґречно
очима кліпала кілька разів,
а потім важко й глибоко зідхала,
і знов над сином мовчки чатувала...
380.
Але колись перед світанком він,
згадавши Вустю, очі втер рукою.
Вона схитнулася аж до колін
своєю сивою вже головою
з таким чуттям, що геть з усіх країн
не принесе землею ні водою
ніхто й за царство, навіть за ланцюг,
ніяких ліків на простуду цю.
381. І через те я помилився, мати,
коли в десятій пісні говорив,
що буду не тобі хвалу складати,
призначену для наших дивних див, —
бо тільки людської уваги вартий
пристиглий колосок під сонцем жнив,
а між сонцями у предвічних зимах
твоя любов нічим незагасима...
382.
І протягові в холод та в розгін,
що сипав снігом на карнизи голі,
на припічок, на піл, і на ослін,
і на шаплик по вінця бараболі,
і на кочерги, й жовтий макогін,
і на череп'я, і на мертвих долі —
від холоду піднявши синій вид
стражденно-сумно застогнав Свирид.
383.
Та й знов перевернувся головою
у тількищо навіяний замет
під Васьчиною в валянку ногою,
що витикала вверх лише перед,
але розпачливою самотою
не почував сповиваний поет,
що він хоч шапку на волоссі має,
коли вже збайдужіло в сніг лягає.
384.
Але гаразд напевно москалі
важкий почули стогін ще живого,
бо повернулися обидва злі
із-над одежі пиками до нього,
а надто той, що твердо взагалі
хазяйнував коло добра чужого,
і вже кожухи і свитки трудні
держав на дужих плечах у рядні,
385.
і процідив крізь зуби: "Змерз? .. Зараза! ..
Ось почекай, нагріємо гуртом
ще краще, як ляхи колись Тараса,
прикованого в лісі над Дністром" ...
І так, як і завжди вовчиця ласа
живитися зимою мертвяком,
через убитих рушив при заслузі
і зник упевнено у завірюсі.
386.
І в цю хвилину дідів гук Котів
із покутя став з другим душогубом:
забутий дід під час страшних боїв
на заметіль скидався білим чубом,
і на стіну, і в рямах на богів
сорочкою ще пам'ятною шлюбом, —
тепер заговорив, немов крізь сон,
з-під згаслої лямпадки та ікон:
387.
"Ще поки на столі нема вечері,
підіте хто купити в Бевза скла,
а тих повитягайте всіх за двері,
і Костя, й Ваську теж з очей від зла,
і хлопця, що стогнав, мов дві тетері,
прибившися зимою до села,
лише, москалю, не тягни, плюгавий,
єдиного Степана геть від лави...
388.
Позатуляйте потім вікна всі,
і не пустіте хуґу до порогу,
і підпаліте хату, де присів
причілок з-за солом'яного стогу,
і хай вогонь у зимовій красі
несе до Бога нашу дружбу вбогу,
що сповила навіки дві душі
у цій Куцівській степовій глуші" ...
389.
І голос дідів гомонів на в'язах,
у скитського неначе чаклуна,
що вимагав для згиблого вже князя
вночі коня спіймати на ланах,
який не знав полону ні прив'яззя,
і щоб веління голосна луна
зігнала в гурт і челядь, і дружину,
і роковала всіх у домовину...
390.
І пронизав містичний жах кістки
чекістові, зітерши перемогу,
і, озираючися на боки,
він став ступати задом до порогу
а, скочивши у сіни, проз діжки
у кучугуру вибіг на дорогу...
І, тремтячи за себе і за час,
Свирид до діда прохрипів наказ:
391. "Ідіте, діду, розв'яжіте руки
та будемо мерщій тікати вдвох" ...
А дід до нього голосом принуки
озвався збайдужіло й без тривог:
"Не хочу я затримувати буки,
що звів на згубця батькового Бог,
тому й лежи там, мотузками звитий,
аж доки скляр не прийде вікна склити" ...
392.
І хуґою дихнула знов Руда,
і через віко протягом завила
туди за двері, в сіни, де біда
хилила і граблі для жнив і вила;
і з покутя Котова борода
знов почала хитатися на жилах,
немов киваючи десь на скляра,
що склити вікна вже прийшла пора.
ПРОЯСЕНЬ
І спитала одна багата жінка скульптора: "Що таке горе?"
І він відповів: "Для людини горе це єсть зароблена чи не зароб-
лена кара"... І жінка попрохала: "Вирізьбіть мене, щоб у по-
статі моїй почувалося горе". І мистець зробив молоду дівчину, яка
мала серце, що було вузликом нерозвинених пристрастей так
само, як і брунька тополі є зліплений вузлик нерозвинених листоч-
ків. І сказала багачка: "Я вже літня, а це молода, і має роз-
плющені очі, якими не можна дивитися на сонце, бо, по-моєму,
найбільше горе бути сліпим. А сліпі —завжди держать очі до сон-
ця, і через те в них і поводатарі, щоб ходити шляхами, а не за
сонцем, яке з самого початку завело б їх на погибель". І відпо-
вів мистець: "Найважнішим для людей усього світу є те,
місце, з якого сходить сонце, бо вони й моляться тільки в той
бік, з якого воно встає. І мій твір, молоденька дівчина, дивиться на
те —саме місце, в напрямку якого ввесь люд повертає свої душі
з молитвами. І хоч ми вже старі, та в осередку нашого єства
живе молодесенька людина, яка дивиться на те місце, з якого
сходить сонце і турбує нас, як невтишенне горе під час нашої
посивілої самоти, бо воно є справжня кара за те, що ми не від-
кинули подарунок батьків, що зветься нашим життям" . . І сказа-
ла багачка: "Візьміть зароблені гроші"..