— Печаль? — Голос Катерини затремтів. Вона зрозуміла, що батько все прочитав на її обличчі. Туга раптом придавила її, і вона зразу стала іншою. Говорить тихо. В голосі прихована жалоба.
— Яка печаль?
— В очах.
— Не питайте, тату.
— Болить серце?
— Болить, тату.
— Нема радості, взаємності?
— ...Не знаю.
— І тобі світ уже не милий і дім... Так?
— Тату!..
— І сонце не гріє?
— Не треба... Годі!
— Жаль. А хто він, скажи мені?
— Хто?
— Людина ця... дурна.
— Він дуже розумний.
— До нас ідуть. Усміхнись... Ввійдіть!
Входить Валя з дитиною. Вона втомилась. В очах рішучість і якась гнівна скорбота.
— Здрастуйте!
— Здрастуй. Що скажеш?
— До вас не приїздив один мужчина?
— Ні.
— Мені здалось, пробачте...
— А хто міг до нас приїхати?
— Прораб з Каховки. Він проїхав через дамбу.
— Прораб? А для чого він мав би до нас їхати?
— Він не приїде до нас.— Катерина почуває, що вона видала себе. Швидко виходить з кімнати, зачинивши дв0рі.
— Хто цей прораб? Не той часом затопленець? — питає Валю Зарудний.
— Еге. Батько дитини цієї. На дамбі був, тепер у Каховці. Він дуже швидко став рости. Я, каже, росту, а ви, тобто я і воно, відстали.— Валя глянула на дитину, на свого малесенького безбатченка, що тихо спав коло її розторга-пого серця. Потім перевела сумовитий свій погляд на Заруд-ного: — Значить, він не був тут? Пробачте, мені одного разу здалося, що він міг до вас приїхати.
Катерина стоїть за дверима в другій кімнаті, збентежена до краю. Що їй робитиР'Хто ця дівчина? Невже їй відомо,, що він міг приїхати до них? І він адже не приїде. Ні, ні... Вона чує, як батько каже Валі:
— В тебе вигляд дуже стомлений. Сядь.
— Це не втома. Це гнів мене спалює! — відповідає Валя.— Є в мені щось сумне, правда? Начебто нема соціалізму, і я живу в якихось старих книгах чи піснях. Тільки ні, помиляється він!..
Раптом різкий дзвінок телефону. Зарудний бере трубку, відповідає комусь.
— Так... Так, так, їду... От пекло! Хвилини немає спокою. Катерино!
— Іду!
Катерина входить у кімнату.
— Я поїхав до району. Буду дома о третій годині. Так... Поговори з дівчиною...
— Ні, не треба. Пробачте, я пішла. Дякую, дякую.
Катерина залишилась сама в новому будинку. Неспокійно і смутно в неї на душі.
Валя йде дорогою. Щось примусило її оглянутися. Можливо, дивиться Катря їй услід. Ні, не дивиться.
Катря в домі. Хоче розважити себе співами. Але, заспівавши "Не всі ж тії та сади цвітуть", запл-акала.
Валя стоїть на роздоріжжі в полі.
Піднімає руку назустріч машині.
Машина промчала мимо, обдавши її курявою.
Це виконроб Валерій Голик, про якого вже йшла мова і про якого слід зразу сказати, що він ніколи не любив людей і в цій нелюбові ні разу не давав собі відчиту. Не любив він ні робітників, ні селян, ні буржуазії, про яку читав у книгах і газетах. Товаришів своїх по навчанню і роботі він теж не любив. Він змагався з ними, але далеко не в новому, соціалістичному розумінні.
В силу складного ряду причин, до яких і докопатись не так легко і просто,— хто його знає, чи батько і мати були мізерними людьми, чи то в школі про щось забули або в комсомолі невірно домовились відносно якихось на перший погляд незначних речей, які, на жаль, з часом непомітно перетворюються в речі значні і сумні для деяких натур,— словом, усі почуття, закладені природою в Валерія Голика, виявились зверненими виключно до власної його персони/
Персона його, більш хитра, ніж розумна, більш розсудлива, ніж поривчаста.
Відсутність природного таланту замінює в ньому настирливість і неабияка пробивна сила. Він прекрасний промовець, організатор.
У нього в робочому кабінеті, в кутку,— перехідний прапор комсомолу, якого він нізащо не випустить з рук, про що поклялись урочисто комсомольці, працюючи під його керівництвом.
І треба ж було так статися по якомусь зловісному контрасту чи з інших нерадісних причин і обставин, що він подобався дівчатам і що не одна вже прокляла той день і годину, коли зустрілася з ним.
— Може, взяти її підвезти? — запитує Голика шофер "віліса".
— Давай, давай!.. Спізнюємось... Тьху, пилюка яка! — Він впізнав Валентину в одну мить, і йому стало раптом неприємно і страшно.
Оглянувся: проїхати б швидше! Хмара куряви закриває "віліс". Промчав ЗІМ Зарудного.
Голова колгоспу Сава Андрійович Зарудний може видатися на перший погляд людиною не дуже лагідною і непривітною. Проте він щирий, невтомний і дуже точний у роботі. Його могутня компл^ція навіває спогади про гоголівського запорожця Кирдягу . Голос густий, рухи повільні, стаж головування — двадцять чотири роки.
За останні півтора року він переробив зі своїми колгоспниками безліч роботи. І так само, як і раніше, в колгоспі чи на війні, де він не просунувся, за його власним виразом, вище старшого сержанта танкових військ Південного фронту, він зовні спокійний. Незважаючи на винятково важкий засушливий рік, серед спаленого сонцем степу, на гарному положистому горбі понад берегом майбутнього моря він добудовує вже нове село для переселення колгоспників із зони затоплення.
Крім села, він уже побудував прекрасну ферму, гараж, стайню, механічні майстерні. І все це без усяких інженерів, техніків, зусиллями п'ятисот колгоспників і колгоспниць. Це — важка творчість, трудовий ентузіазм. І навіть саме це картинне слово тут не підходить.
Воно означає дії людей в їх високому, але короткочасному пориві. Тут же працюють вперто і довго від зорі до зорі, на вітрі-суховії, під палючим промінням сонця, терплячи безводдя, пилюку та інші нестатки. Тут іде багаторічна битва з природою, і не кожного року в цій битві людина виходить переможцем.
Тут буває по дві-три посівні кампанії на рік без єдиної збиральної. За останні тридцять років засуха досягла тут великих і грізних успіхів. Весь волзько-донський та український Південь давно вже стали здобиччю суховіїв. Палючі вітри рухаються зі сходу на Молдавію, Угорщину. Земля, вода й сонце стали тут у ворожнечу, невідому поки що сотням мільйонів жителів Західної Європи,— ніщо вже не в силі перепинити дорогу пустелі! Одна тільки сила в світі може подолати її — колективний, плановий, наполегливий труд великого радянського суспільства. Тому не будемо тут сьогодні шукати безтурботних усмішок, ідилій. Сьогодні людям тут судилось інше. П'ятнадцять місяців нема дощу. Всі сили народу йдуть на боротьбу за хліб, за створення нового моря.