Полудневе небо відбивається в аспидній грязюці величезного болота. Це земснаряди перекидають сюди пісок, викидаючи пульпу з безконечних своїх труб.
Виблискуюча грязюка здається мені прекрасною. Чи може це бути? Може. Хіба глина великого скульптора — не застигла грязюка?
— Добре попрацювали! Гарно як, га? Дивіться,— Аристархов показує мені одну з ділянок робіт — От діалектика: адже болото, правда, а гарно?
— Так, дивно.
— А люди які! Он іде Греков — король механізації, велика людина, запам'ятайте... Михаиле Петровичу!— раптом гукає він до "короля".
— З приїздом!— відповідає здалеку Греков, переходячи по трубі болото.
— Привіт вам передавав знаєте хто? Генерал Федорченко. В літаку з ним летів! Орудує зараз атомними ділами. ^
— Що ви кажете? Я ж воював у нього! Де він?
— Додому поїхав, до старого в Зелений Кут. Прощатися з хатою, казав, потягнуло.
Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розпещеного неука. Іде він не поруч, відстав кроків на шість.
— Папка, і що тобі за охота йти пішком! Давно б прибули на машині.
— Дід написав: прийди додому пішки.
— Тобі не може дід наказувати.
— Чому не може?
— Тому що ти генерал.
— Я хочу думати, не заважай.
Генерал іде мовчки, оглядаючи широкі лани. Полями, мов кораблі в морі, пливуть громади хлібозбиральних машин. Попереду синіє заплава Дніпра, а десь там, у далекім мареві, вже на другому березі, на ледве видимій горі, мов зграйка білих голубів, видніє село. Як легко дихати!
Голос генерала — дикторський текст:
"Як багато щастя знав я в житті! Щастя боротьби, напруження волі, труда. Щастя любові, й грізних битв, і перемог мого народу у велетенській боротьбі труда з капіталом. І щастя моїх перемог. Адже це я — босий пастушок — ганяв тут чужі отари, натер тут перші мозолі на дитячих руках. Я бродив по незайманих берегах великої моєї ріки..."
— Як скучно...— В дорослого хлопчика на шиї "Лейка"13, але він нічого не знімає. Ніщо його тут не приваблює.
— От вже нізащо б тут не жив!
"Нікчемний генеральський синок,— чується дикторський текст батька-генерала,— син батрака не відповість тобі".
— Папка! Скажи, що то там за горби?
— То могили скіфських царів. Ти вчив про скіфів?
— У нас скіфів не проходили.
Генерал мовчить. Чути лише його дикторський текст:
"Тут пройшло моє босоноге дитинство і моя буремна юність,— він ще раз оглядає рідні простори, і погляд його проникає далеко, немовби в глибину віків.— Тут діди мої запорожці стояли на сторожі народу два з половиною століття, і сам я кров свою пролив, і ворог біг, тікав мій враг передо мною..."
І ось починають виникати спогади. Спочатку вони оживають тільки в звуці. Видимий світ лишається незайманим — прекрасна далечінь, в небі ані хмаринки. Але звуки, неясні й далекі, наростають, наростають, ширяться і раптом серед ясного неба перетворюються в катастрофічну фонограму бою.
Се не існує для хлопчика, але воїн-батько вже весь у владі бою. Се він викликав його, і сам уже,— ви тільки подивіться, як він збентежений його силою. Аж ось пропадають хліба і ясне небо...
Гуркіт і грім потрясають поле. Земля тремтить під тягарем сталевого потоку німецько-фашистських танків.
— Вогонь!!! — кричить неймовірно різким голосом командир батареї. Лютий жар гніву і пристрасті бою надає бійцям такої сили, що важкі гармати, здається, вертяться у них у руках, як іграшки. З неймовірним напруженням м'язів вони відкочують їх, повертають вправо, вліво, всі мокрі, як у лазні. Час летить на танках, життя і смерть на секундах...
Все життя напружилося до краю. Вибухають танки, горять.
По дорозі, здіймаючи хмари куряви, нескінченним потоком мчать до поля переповнені бійцями п'ятитонки.
А назустріч несеться вже назад такий же потік поранених, контужених. Ідуть на таран танки на танки, літаки на літаки.
Дніпро! Вже не впізнати.
Притока Дніпра, весела Конка,— спотворена.
Вода каламутна, кривава, з мертвою рибою, трупами та іншими слідами людських пристрастей.
Снаряди ввергаються в неї і рвуться на дні. З глибин і ям вивертаються брудно-білими черевами вгору контужені на смерть соми, коропи, щуки.
Падають столітні дерева, валяться в річку сторч, корінням угору. Яка була річка! І бруд, і каламуть, і кров.
Літають зграї птиць над боєм. В повітряних хвилях, як у тайфуні, кидає їх з боку на бік, вперед, назад! На землю кидає від шаленого звуку, на землю, на згарище і в пил прекрасну зграю білих голубів.
Мертві зриваються з землі і підіймаються в чорній куряві, у фонтанах диму й піску, і знову падають куди і як попало.
Повітря горить! На бійцях тліють сорочки. Горять спини у живих. Кричать: "Горю!" — і падають на землю, і качаються на ній, гасячи полум'я один у одного ударами долонь.
Горить фарба на гарматах. Вже, здається, стріляють з палаючих гармат і самі займаються від термітних снарядів.
Кипить робота в медсанбаті. Стіни палатки здіймаються від розривів. Сестра впала непритомна.
— Заберіть сестру!
— Геть, заберіть сестру! Сестра!
— Сестра впала!
— Де сестра?
Хірургу вкладають у рот бутерброди.
Гумовий фартух хірурга весь у кривавих плямах. Стомлене обличчя вкрите потом, очі запалені. Руки в гумових рукавичках підняті вгору.
— Вина!
В хірурга вливають вино.
Від могутнього вибуху все зривається з місця. Повітряна хвиля кидає хірурга на підлогу.
— Уляно! Уляно! — кричить поранений в маренні на операційному столі.
Він уже в нестямі дограє свою грізну гру:
— Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я — "Ластівка"! "Ластівка"!..
Федорченко стоїть серед поранених біля палатки медсанбату в садку, роздягнений до пояса, і, піднявши на голову руки, повільно повертається, "намотуючись" таким чином на бинт.
Він поранений в груди навиліт. Сестра розмотує бинт і дивиться на Федорченка з обожнюванням. На очах у неї сльози.
Заходить сонце. Федорченко переміг. Він вільний. Це дивний стан, майже торжество грізної творчості, недоступної нікому, крім прямих переможців у кривавих битвах...
Його дикторський текст:
"Мине дванадцять небувалих років, раніш ніж суджено мені буде повернутись до хати своїх батьків на великій річці. Пройду я важкий шлях перемог. Світ зміниться. Згине фашизм. Визволені народи піднімуться до розумного нового життя. Вперед, вперед, Федорченко!..