Зарудний сідає на стілець. Йому не хочеться сидіти. Не так він уявляв собі цей прихід. Він це ось як уявляв: Входить:
— Ви до виконроба?
— Да-а!!!— і прямо до дверей. Не чує слів секретарки: "Посидьте, в нього нарада". Він двері вже відкрив, і ворог перед ним. Який у ворога кабінет, він не пам'ятає. Що на стінах, які вікна, креслення, фотографії і що надворі — день чи ніч,— не пам'ятає.
— Виходь!— гукає так, що Голик перестає дихати: він бачить перед собою того, кого мусив більше всього боятися,— батька Катерини. Страшним з'явився перед ним батько: такого гніву Голик ще не бачив. В руках величезний чабанський батіг — можна вовка пересікти...
— В чому справа? Що це?..— прошелестіли розслаблені Голикові уста.
— Зараз станеться вбивство.
Вбігає Катерина. В розпачі до батька:
— Батьку! Благаю! Що ви робите, спиніться!
— Алло, алло!..— Голик швидко хапає телефонну трубку, але Зарудний з місця б'є батогом по проводу, і телефонна трубка вмить вилітає з рук виконроба.
Падає стіна.
Падає трьохсотлітня верба. Чується потік води — не води, це вечірнє небо розкрилось в неспокійному русі дивовижних хмар,— тільки нема ні кабінету, ні стола: на березі водосховища, освітлені дивним світлом, зійшлися вороги — етична пристрасть з тваринною пристрастю.
— Приготуйся до смерті!
— Що ви робите? Товариші...
— Батьку, я люблю його!
— Ні!
— Клянусь!
— Це не любов...
— Благаю... Тату!
— Це страждання... Це страждання, дитино моя, і страх, і сором вже, не більше.
— Тату... пожалійте!
— Він кинув тебе, обдурив. Зневажив твою красу і насміявсь над твоєю любов'ю...
— Одну хвилину!.. Чекайте...— Голик вражений.— Припустімо, я дійсно... Але чи ж я винний, що в мене... Що я їх усіх...
— Що ти їх? Га-а? Що? Кажи!
— Хіба за це?.. Це ж зараз не проблема... Це драма мого росту! Адже я росту! І якщо в силу цього я вимушений їх міняти, я роблю це завжди по висхідній лінії, клянусь... Що ви робите?! Ой! Ой! Це жорстоко!
— А чому мені не бути жорстоким з тобою? Кому, як не мені, озлобитись проти тебе? На чиї ти гроші вийшов в інженери?
— Ой! Уа-ай!
— Для чого я проливав свою кров? Штурмував міста, трьох синів втратив під Берліном! Щоб ти, благополучний негіднику, цвіт мій топтав?!
Катерина ридає. Зарудний підходить до Голика:
— Звідки ти? З яких щілин минулого повзеш ти в комунізм? Красень з мозком інженера і совістю клопа. Ненавиджу! Двадцять п'ять років не покладав я рук. Тут усе полито моїм потом і кров'ю. Нічого не пожалів: ні бога, ні чорта, ні загробного життя, ні власного запасу хліба. Село рідне стер з лиця землі для нового моря і хату, в якій народився сам і дочка моя, Катерина. Чуєш? Я весь проріс корінням хліба, що пронизує з землі все моє єство... Я думаю: чому? Звідки в мене іноді це відчуття невлаштованості? Чому я бідний більше ніж треба? Хто зневажив моє серце і мої турботи? Хто закриває мені радість праці? Хто сіє в мені сумніви часом навіть щодо краси моєї мети?
— Я?..
— ТиІ Якщо ми можемо таке вчиняти одне одному,— розбестити, оббрехати, принизити,— для чого тоді нам море? Навіщо рубати нам старі ліси, переносити десятки сіл? Навіщо нам нові моря, якщо в душі у нас не хвилі морські, а болотна гниль?
Якщо колись нікчемні князі й барони захищали зі зброєю честь своїх дочок-білоручок, що ж мені робити з тобою, ґвалтівник дочки моєї — комсомолки, трудівниці моря?! Я питаю тебе!!!
— Що з вами?— секретарка перестала стукати на машинці.— Ви щось сказали?
— Га?.. Ні. Це я задумався.— Сава Андрійович очунює. Оглядається: де він? Оце штука!..
— Машинка стукає, як кулемет, і я почав пригадувати...
— Війну?
— Так... верзлося всяке... Може, вже можна зайти?
— Куди?
— До виконроба.
— А він пішов. Ви хіба не бачили?
— Як пішов? Куди?
— Спішно викликали.
Трудно повірити. Зарудний відчиняє двері і заходить. Пусто. Перехідний прапор у кутку. Схеми. Стіл. Непомірно великий портрет над столом.
З тривожним почуттям входить Голик до інженера Тихого. Ніхто не відповідає на привітання. Входить у другі двері,— теж. Мовчки зустрічає його трійка. Сідає в крісло.
— Можна й стояти.
Підіймається швидко. Треба було спокійніше піднятись. "В чому справа?"— хотів був спитати задирливо, але губи ослабли і під грудьми розтала раптом м'ятна пілюля. Інженер Тихий підходить впритул. Зовсім інша людина.
— Жених?!— вимовляє він тихо, з презирством.
— Тобто?..
— Поздоровити можна...
— Не розумію.
— Женишся на доньці Грекова?
— А хоч би...— Голик почуває, що перед ним розкривається прірва і він летить у неї.
— Чи це теж фантазія автора?
— Я...
— Почекай якати.
— Не лізьте в моє особисте життя! Я...
— Підожди, кажу. Це особисте життя інженера Грекова і його дочки перш за все.
Тихий бере зі стола папір і протягує Голикові.
— Ось твоя заява в загс. Порви негайно і забудь. Восьмикласниця, шістнадцять років. Ти що, навмисно задумав звести її батька в могилу? Якщо ми розкриєм цю справу, знаєш, що з тобою буде?.. ї це ж не все...
— Так. Це моя помилка,— глухо сказав Голик.
— Твоя. Можливо, й наша. І тільки тому, що Греков один з найбільш шановних інженерів, щоб зберегти його життя, ми залишаємо твій злочин в тайні. Тобі везе. Дякуй!
— Мовчу.
— Раз назавжди — точка!
— Так.
— Слово?!
— Клянусь...
З цього дня не знав уже Голик Валерій спокою. Не радували його ні робота, ні показники, ні успіхи будівництва, ні захоплення гостей-екскурсантів. Розторганий жалем, він вирішує повернутися до Катерини. Він чекає її, пише листи. Благає зустрітись,— чи не можна вернутися?
Зустрічаються увечері на високій греблі.
Залишились одні.
Валерій. Катерино!.. Якби можна вернутися!.. Катерина. Ні.
Валерій. І все почати з початку. Адже все пройшло!
Катерина. Ніщо не проходить.
Валерій. Честю клянусь тобі, клянуся життям!..
Катерина. Ніщо! Якби завдати сорому і страждань мені штовхнула тебе пристрасть, і така, що ти осліп і кинувся... Але ти... Це наша остання розмова... Скажи мені в ім'я найдорожчого, що тільки є на світі, ну... чого?... ну, моря нашого...
Валерій. Скажу.
Катерина. Ти все зробив з розрахунку, по плану? Валерій. Так. Катерина. Зрадив?
Валерій. Так.
Катерина. Не від нестримної пристрасті, не від багатства невгамовної душі? Валерій. Від бідності. Катерина. Від малості.