— Так. Строгач забезпечений.
— Товариші...
— Строгач з попередженням. Все!
— Багато, товариші!.. Може, строгач, але без... Я прошу не травмувати мене. Я росту...
— Звичайно! Зростаючий кадр!— Тихий саркастично посміхнувся і встав. Його обурює Голик.— Ти дякуй, що все так обійшлося, і те, що бачив тут народ,— умовність, гака собі фантазія автора, захопленого пристрастю моралізування. І що нещасний батько Катерини не плакав над труною і ти не виголошував своєї брехливої каїнової промови. Адже ж усе це могло бути, Голик!
— Чорт його знає! І головне, працівник чудовий, от що прикро. Першорядний працівник, га?!
Тут Голик починає міркувати, що можна спробувати ще захищатися, якщо перейти з оборони в наступ.
— Так, працівник я. Не буду прибіднятись. Тому закликаю вас підійти до питання перш за все і головним чином з позицій інтересів держави й виробництва в цілому як такого. Крім того, я не бачу тут елементарного юридичного підходу: адже факту не було. Самі тільки фантазії і розмови. Комусь хочеться, можливо, зіграти на цьому.
— Чого ради?
— Мало чого! Від заздрощів, що в мене перехідний прапор, що я росту і розширяю горизонт.
— Так. Можливо, ми не зрозуміли тебе,— сказав Тихий і подивився на товаришів.
— Звичайно.
— Але ми стараємось підібрати до тебе ключі... Ввійдіть!
Входить Катерина. Вона в робі. Безперечно, її викликали з роботи.
— Здрастуйте.
— Привіт.
Голик сторопів. Як неприємно! Хочеться щезнути, провалитися.
Сказати їй що-небудь? Але що? Що? В горлі пересохло.
— Я можу йти? В мене літучка...
— Можеш...
Швидко щезає. Зразу полегшало. В палісаднику стрічається з двома приятелями. Розмовляє збуджено, радісно. Хоч ні, не зовсім: адже Катерину для чогось викликали.
— Ось що, Катю,— по-дружньому запитав її Тихий, коли Голик пішов.— Перш за все як здоров'я, як морально-політичний стан?
— Чудово.
— Працюєш?
— Звичайно. Аякже!
— А не хотіла б ти перейти на іншу дільницю?
— Ні. Навіщо?.. Ні, ні!
— Спокійніше буде...
— Я спокійна завжди.
— Так. А вчитися тобі... не важко зараз?
— Ні. Навпаки. Зараз, як ніколи, цікаво. Сьогодні лекція професора Грекова. Ось послухати кого!..
У вечірньому гідротехнічному інституті аудиторії тісні. Ллє молодь не помічає цього, тим більше, що всі вікна відчинені, видно небо й тисячі вогнів на греблі, звідки тільки що прийшли молоді будівельники. Чути гул машин і їх невпинне рокотання.
Інженер Греков читає лекцію. В нього обличчя простого робітника, і це особливо приємно поєднується з його величезною ерудицією, спрямованістю думки й почуття. Це трудівник Землі читає про Землю.
Геологічні ери, ясно і просто вкладаючись в лекцію, відносять уяву молоді в глиб мільйонів минулих років, в простори головних річок великої Росії, в майбутні часи.
"Російська Федерація багата могутніми ріками — Волга, Дон, Об, Єнісей, Ангара, Лена, Амур та інші. На Україні Дніпро один. Але й Дніпро протягом кількох найближчих років подібно до Волги закінчить еру свого, так би мовити, архаїчного буття і перетвориться в ряд водяних б'єфів, розділених греблями з могутніми гідростанціями, шлюзами і системою зрошувальних каналів.
І так, як і сам Дніпро одиничний, одиничними будуть і чотирнадцять його великих гідростанцій, з яких сім — на терені України. Інших, подібних їм, гідротехнічних споруд на Дніпрі не буде цілі тисячоліття. Тому, навіть передбачаючи в техніці майбутнього розумне використання атомної енергії, ми на довгі часи в плануванні своїх урожаїв будем розраховувати головним чином на наші організовані водні ресурси. Очевидно, і наші нащадки також. Якої б висоти культури не досягли вони в далеких комуністичних віках. Гідротехнічні споруди епохи початку великих робіт залишаться в їх свідомості як доблесні знаки нашого героїчного часу".
Катерина і Валерій сидять поруч. Очі виконроба широко розкриті. Слухає він лекцію чи поринув думками в своє неспокійне життя? Що записує він в такому гарячковому темпі, автоматично, не дивлячись на папір? Трудно сидіти їм поруч.
По їхніх кадрах, гранично виразних в їх безмовності, підуть у фільмі не тільки слова вченого, який розкриває перед ними глибокий зміст їх покликання. Іноді слова будуть витіснятися їх внутрішніми монологами, які не дають їм спокою.
Слова Валерія: "Ненавиджу Аристархова. Він сказав мені раз в присутності всіх, що я не будівельник, а поденщик моря, що зі мною не комунізм будувати, а бюрократизм. А мені однаково. Ні, мені неоднаково, я брешу, мені тяжко. Хто я? Що я? Як жаль, що я не інженер-професор, який читає ці розумні лекції. У нього книжки, наукові праці, а що в мене? Нічого. Але я ще покажу себе... Я оженюсь на його дочці і злечу, злечу, передо мною відкриються всі двері. Чому? Тому що він бог гідромеханізації".
Г р е к о в. Наші вороги кажуть: людство загине від пустелі. Рано чи пізно, їй судилося покрити мертвим саваном всю земну кулю. Земля стане царством засухи — таке її фатальне приречення. І головний фактор у створенні пустелі — людина. Ось що кажуть сьогодні могильники людства. Ось чому бути радянським інженером, вченим — велике щастя: перед нами розкриті неосяжні простори радісної праці на благо всього людства.
Слова Катерини: "Хочу слухати, хочу слухати й не можу. Слова професора щезають, тануть. Чому? Тому що я ображена. Мене принизила холодна, зрадлива людина. Мені говорять: він добрий, розумний, працьовитий. Він не винен у своїй душевній сліпоті. Винні у всьому жінки, що втратили своїх чоловіків на великій війні. Це вони, нещасні вдови, виснажили, розбестили його серце з п'ятнадцяти років, вимагаючи від нього... Ні, не вірю я, що він не винен..."
Вона пише на блокноті: "Я бачу свою матір-героїню, розіп'яту на груші жорстокими фашистами. За що? За кого? За всіх нас... і за тебе..."
Мовчки кладе блокнот перед Голиком. Той мовчки пише грубий знак запитання і приписує: "Товариші, підвищуйте свідомість. Треба дивитися вперед".
Катерина прочитала повчальну відповідь. Пише: "Дивлюсь — не бачу там тебе..." Не вистачає повітря. Хоче піти з аудиторії.
Швидко виходить.
Лектор. Голос натхненний: "Ми покликані історією для інших справ. Ми покликані захистити народи від невіри в свої сили, вказати їм розумні шляхи буття. Там, де сонце, вода й земля перебувають в дисгармонії багато тисяч років,— створити моря, а з тих морів провести по степах і пустелях нові ріки, глибокі й чисті, як наша мрія, наша спрямованість до миру й братерства народів. Ось хто ми сьогодні!"