— А чому се? А чому те? А чому, чому?..
— Почекайте, не всі зразу.— Зарудний звертається, сумний, до мене.— Ми вас художником своїм обрали,— ви й відповідаєте за портрет. Дивіться, добре придивляйтеся. Ми ждем терпляче... Ну, ви, Юрію Григоровичу...— Зарудний важко повертається в бік архітектора і зразу — до членів правління.— Він нам готову продукцію привіз: проект Будинку культури. Зал для глядачів на чотириста місць,— будь ласка.
— Заплюємо в один вечір!— сказав тихо, але рішуче один з членів правління.
— Сміх і гріх... Недокурками закидаємо і лушпинням!
— Не розумію!..— трагічно розводить руками Безверхий. У нього мало не сльози на очах, але нікого вони не проймають.
— Думаєте — погано. Дрібно... Ось море!— Зарудний робить широкий жест в бік "Великого лугу".— Ось ми на березі біля вашого Дому культури. Ось правління колгоспу: сім офіцерів запасу. Визволяли чотири столиці. Бачили страшне, бачили прекрасне... В який же Дім культури ви нас запрошуєте?
— А чого б ви хотіли? Ви можете конкретно сказати?— запитав ображений Безверхий.
— Півтори тисячі бархатних крісел! Не менше. Кар-' тини, щоб кращі, як у храмі... Щоб все в ньому звеселяло душу. Щоб краса мене зобов'язувала і піднімала.
— Я матір хочу посадити в цьому кріслі на старості літ. Всіх матерів!.. Вшанувати їх нелегку, важку працю.
— Ось голос воїнів.— Зарудний повертається до колгоспниць.— Може, жінки скажуть? Ось краща ударниця Христи-на. Скажи їм, Христе.
— Не треба мені палацу.— Голос Христини сумний-пресумний. Тремтить в ньому приглушена недоля і гнітючий жаль.— Ні крісел м'яких, ні картин...
— Чому?
— Я жінка молода...
— А що тобі треба?
— Не знаєте?.. Можу при всіх сказати...
— Чоловіка!— почувся голос літньої колгоспниці.— Важко спати їй без живого тіла.
— Я сором втрачаю... не треба вже... мовчіть...
Я дивлюсь на Зарудного і бачу, як зразу міниться весь його вигляд. Про щось велике, незабутнє нагадала йому молода вдовиця. Вираз очей його змінився і голос,— трудно вдавати байдужість. І він каже їй сумовито.
— Ну, так судилось. Я чоловіка не поверну тобі. Війна й моїх синів пожерла.
Підходить Степанида Воронцова з журналом.
— Скажіть мені: стоїть мій Іван з мечем у руці, пригорнувши дитятко до серця?! Люди...
— Стоїть... Заспокойтесь.
— Товариші!..
— Почекайте.— Христя до Безверхого:— Ви хотіли запитати мене...
— Так. Про Палац культури.
— Чим утішусь? Не знаю. Не знаю. Але чимось треба втішатися.
— Гордістю.
— Я горда. Важка втіха.
— Роботою...
— Ще чим?
Зарудний помічає, як від тягаря спогадів наростає хвиля смутку серед жінок. Потрібна інша думка, і міра життя інша — негайно.
— Перестаньте, люди! Для чого цей шум? Всім же ясно, навіть дітям: земля велика. Роботи море. Не вистачає рук. І нема дощу, і води підземні тікають. І тінь водневої бомби над світом. Що робити? Це наше життя. Треба, щоб не тікали иоди. І сонце щоб не ворогувало з землею, і люди з людьми. Па це покликані. Невже незрозуміло?
— Несправедливостей багато!
— Чому, якщо все зрозуміло, чому так довго важко і не вистачає всього?— загомоніли жінки.
— Не знаю. Якби я знав, я був би міністром. Але я звичайний голова колгоспу, і коли мені стає важко, я згадую* Леніна. Три рази бачив... На трибуні. В Смольнім стояв на варті. Не пригадую слів уже — народу тисячі,— але образ ясний, як живий, стоїть...
Сава Андрійович раптом замовк і задумався. Стало тихо. Ьезусі і безбороді, без гордих поз і героїчної зброї, в убогих, гріш ціна, запилених робах, замовкнувши і вгамувавши свої пристрасті перед великим іменем,— задумались трудівники полів над своїм покликанням.
Я дивлюсь на їх обвітрені обличчя, на різкі зморшки і здуті вени на руках. Про що задумались мої брати і сторукі сестри-орлиці, стоячи з дітьми біля самих основ нашого життя? Що видиться їм?
Ніколи й нічого я ще, здається, так не жадав, як тут, на березі в отсю хвилину: щоб став наш світ перед очима народів у величі подвигу життя! І щоб усе, що було в нашому незвичайному житті,— перемоги, труднощі, титанічні злети, много-літні нестатки, самообмеження вільне й невільне, і наслідки холоду й спеки, і крові, пролитої у велетенській війні (немає місця нічому буденному, дріб'язковому в рисах народу) навіть помилки з їх найтяжчими наслідками, які випадають на долю великих первоначинателів,— навіть і вони,— щоб усе з'явилось на екрані в небуденнім світлі, як знаки перемоги!
Повечорів уже день, але видно далеко і чути навколо, ніби іникли непомітно всі кордони.
Тонуть в золоті і теплій синяві принадні простори і закликають усе в степу до спокою і миру.
До генерала в двір заходять четверо немолодих уже колгоспників, одягнених по-різному. їх загорілі розумні обличчя могли б здаватись мужніми і навіть прекрасними, якби не
вбогі безбарвні тісні кепочки, що здатні спотворити хоч якого красуня, принизити.будь-якого героя.
І хто їх створив, щоб зробити людей некрасивими?! Дотепний ворог чи простак ретельний з робкопу змайстрував таке по убогості душевній і затвердив для всіх широт від Білого до Чорного моря,— тільки важко і навіть майже неможливо генералу відразу впізнати давніх друзів.
А це вони, друзідитинства і героїчні соратники, бригадир Макар Корж, Нагнибіда Петро, Петро Бесараб і Яценко Лев, з вусами, як спіле колосся пшениці, і трохи наче напідпитку.
Помітивши рух у дворі, Ангеліна Михайлівна відразу вийшла з сіней.
— Добрий вечір!— ввічливо і весело сказали друзі генерала.
— Здрастуйте. Вам кого?
— Дома Гнат?
— Який Гнат? Не розумію.
— Максимович.
— Генерал армії, ви хочете сказати?
— Точно! (Побачивши в сінях Федорченка.) Здоров, Гнате! З приїздом на батьківщину!
— Здорові... Здоров Корж... О-о! Бесараб?!
— Здравія желаю!
— Яценко?!
— Він самий!
— Ой-ой-ой! Нагнибіда?!
— Так точно!
— Сто років!
— Впізнаєте?
— Ну, як же! Телят же пасли разом і коней.
— Так. І Будапешт брали.
— Ви були в моїй армії?
— Всі як один. Я навіть поранений був...
— Я теж. Нога індустріальна, ось!
— Боже ти мій! Сідайте. Як живете?
— Як ви? Спасибі.
— Ні, ви як?
— Ми?.. З якого боку... Взагалі, звичайно, погано.
— Але є перспектива: море.
— Так. Надія єсть. Хоч дехто, правда, починає впадати в песимізм.