зникає в хмарі куряви. Вслід за ним зникаю і я, і тільки чути, вже в куряві, наші слова:
Я. Адже це велика історична необхідність!
В і н. Чув сто раз!
Я— Вже століття, як степи прагнуть!
В і н. Невже? Дякую за інформацію.
Я. Пустеля суне на Європу! Криниці висохли на сотні кілометрів!.. Тільки море!..
Він. Я не кажу, що моря не треба! Я теж для нього труджусь. Тільки я розстроєний, чуєш? Уваж моє страждання! На три дні!!! Не можу я складатися з одних молекул ентузіазму. Я людина!.. Годі вам грати там, ідоли! — крикнув він дітям, які затіяли веселу метушню в трухлявій соломі.
— Ну, чого ти тут, чого розпалився? — підходить генерал Федорченко.— Здорово!
— Здравія желаю!
— Не розуміє людина,— кажу я генералу.— Привіт! Кравчина явно сердиться на мене:
— Багато він розуміє... (До генерала.) Он там, в Дніпрі... купались в сорок третім, пам'ятаєте?
— Пам'ятаю.
— Ви нами, здається, командували тоді.
— Ну, припустімо.
— І дощ який був, пам'ятаєте, і вітер? І тоді о-он на тім березі якраз перед хатою, яку я руйную зараз... психологічний момент, га-а!?
Від сильного напливу спогадів Кравчина стукає кулаком по грудях: — Пам'ятаєте вітер і дощ?!
Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто з живих не забуде...
— Дніпро! Це ж я тут купався! Це моя річка, братці! Сержант Кравчина стоїть по коліна в воді, а на березі,
на мокрім холоднім піску, стоять його бойові товариші.
— Це мій берег, дивіться! Ось там, на тім боці, якраз на горі, бачите, вишні? То мої! А за вишнями хата!
Але товариші не бачать ні вишень, ні груш. Бачить їх один Кравчина, і то тільки в своїй уяві, тому що темрява вкрила весь світ, темрява. .
Дніпро неспокійно шумить і реве, і хвиля берег миє, і мла стоїть стіною від землі до неба, глухого, беззоряного.
Раптом заблискотів, заколихав вогнями весь правий берег, і стало видно скіфські могили над Дніпром і лівобережні піски. А по сей бік, за пісками в прибережних кущах, і далі, за лозами, в лісах, у темряві кипить робота.
Рубають верби, груші й тополі, ріжуть дошки, стругають колоди, палі для мостів, тягнуть понтони, плоти. Сотні найрізноманітніших засобів переправи — баркасів, човнів-душогубок, діжок, дощатих воріт і всього, за що тільки може вхопитися людина, щоб не втопитись,— все рухається на людських плечах через зарослі до Дніпра.
Важкі колоди, слизькі дошки падають з рук у вибоїни разом з людьми, але десятки тисяч теслярів, понтонерів, мостовиків не помічають ні скабок, ні здертої шкіри на мозолястих руках, забувши, що не спали вже дві доби і майже не їли, тому що ніколи було їсти, і їжа вистигала у куховарів.
Дніпро! Кожен воїн, від генерала до солдата, розуміє, що треба швидше поспішати на той берег, поки не отямились фашисти, розбиті в лівобережних битвах.
— Все... Починаємо! — Глянувши на годинник, генерал армії підводиться над військовими картами. Підіймаються всі генерали, полковники, командири й політпрацівники. Військова рада закінчена.
— Залишилась одна година.— Генерал армії говорить повільно і тихо. Кожне його слово звучить голосніше від найгучніших команд.— Забудьте на цей час накази, труднони, всю суєту, прозу, весь механізм війни. Ідіть до солдатів і скажіть їм найголовніше. А найголовніше зараз і найважливіше — добре слово. Скажіть їм найкраще, що тільки підказує вам ця ніч. Це велика ніч. Тому не бійтеся великих слів. Скажіть їм, що сьогодні на світі нема людей прекрасніших, чистіших, ніж вони. Міряйте життя і смерть великою мірою. Скажіть самій простій людині — солдату, тому, якого діди і прадіди вимолювали собі в бога за копійчану свічку крихітку безсмертя,— скажіть йому, що вічність сама стукає до нього в груди в цю ніч. Ідіть...
— Солдати великого Радянського Союзу! Форсуймо Дніпро!..— Полковники Рябов, Зарубін, Федорченко та інші полковники і підполковники роз'яснюють солдатам наказ командування.
Полки стоять у темній млі. Наказ був точний, і кожен давно вже знає свій маневр і вже передумав безліч дум, готуючись до переправи.
— Тисячі років тому в цій річці приймали хрещення паші предки. Сьогодні в цю священну ріку погружаемось ми! — Полковник Федорченко, який не звик до патетичних слів, робить паузу, ніби дивується з самого себе. ВІЙ ще ніколи так не говорив, але почуває, що генерал був прабий, що саме ці слова потрібні зараз солдатам. Голос його ясний в тумані і глибоко людяний:
— Хай же кожен з вас подумає, для чого він народився на світ в цей великий час Чого ждуть від нас народи? Якого подвигу? Гляньте навколо. Прислухайтесь кожен до голосу своєї душі. Чи вільна вона від тягаря особистих речей, спогадів, бажань?!
— Смерть фашистським окупантам! — глухо відповідає полк з туманної мли.
— Це велика ріка,— говорить майор Підсікайло своєму батальйону вже коло самого берега.— І хоч переправ нема, ми зараз будем на тім боці. Так велить нам обов'язок перед Вітчизною.
Майор Підсікайло глянув на Дніпро і грізно хмуриться Дощ січе його на вітрі, та не про дощ думає командир ба тальйону.
— Чого ж нам побажати в цю ніч і що заповісти нашим дітям, якщо, припустім, декого з нас зачепить, як кажуть, снарядом чи захлесне хвиля?
Батальйон. Смерть фашистським загарбникам! Майор Підсікайло. Так... Все! Перший човен веде сержант Кравчина!
Сержант Кравчина в човні: — Не оглядатися — раз! Повна тиша — два! Дивись пильно — три! Дава-ай-й!..
Так почалась тоді ця битва. Спочатку їх пішло небагато, всього лише півдесятка утлих душогубок. Хвилі кидали їх у різні боки і розносили, заливаючи бризками. За хвилями нічого не видно.
Раптом з правого берега спалахнув ворожий вогняний вал. Все освітилось феєричним світлом. Кравчина бачить грізний Дніпро перед рідною хатою. Вода клекотить і піниться від куль. Осяяні вибухами водяні смерчі від мін і снарядів розривають темряву і рушаться на плаваючих, потопаючих важкими холодними потоками.
І вся ріка, куди не глянуть очі, направо і наліво, вся вкрита військом. Солдати рухались вперед до смертоносних вогнів на рибальських човнах, на плотах, на діжках, на зірваних з петель воротах, озброєні однією лише легкою зброєю і мужністю духу.
Берег!..
На березі.
Тільки сержанта Кравчини нема.