Професор уважно поглянув на мене, трохи помовчав, ніби обдумуючи відповідь, і сказав:
— Багато залежить від вас… А може, навіть усе. Не треба гаяти часу. Дайте згоду… і, може, все буде до-бре…
— Ви хочете, щоб я… пішов туди?
— Так. І знайдете її. Це — єдиний вихід. Врятуєте Люсі… і прислужитеся науці.
Я мовчав, гарячково думав. Що робити? Як бути? Невже це ймовірно — те що говорив Шрат? Світ поряд з нами, інше, невідоме життя? І в ньому — Люсі, одинока, покинута, безпорадна.
— А що це дає вам? — раптом запитав я професора.
— М-м…Якби вам сказати,— не знайшовся одразу Шрат. — Це не зовсім дозволено… говорити… Але оскільки ви зв’язані з нашою роботою, я скажу. Перше — проблема антиречовини. Друге — проблема невиди-мого пересування в просторі.
Я промовчав. Я добре зрозумів, для кого вигідне таке пересування. Вторгнення в чужі країни серед біло-го дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополії могли застосувати найколосальніші відкриття науки лише для руйнування.
В моїй душі зріло обурення. Але я не хотів заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсі. А професор, схилившись наді мною, лагідно говорив:
— Подумайте. Але відповідайте негайно. Бо може бути пізно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона пі-де, що зробить.
Я намагався уявити собі життя без Люсі. Робота… дні і ночі з іншими людьми, без її слова, без її погля-ду… Ні, ні! Це неможливо!
З мороку виринуло її неповторне обличчя, ніжний голос докірливо сказав:
— Ми ніколи не розлучимось. Чуєш, Генріху!
Так, так! Це вона сказала перед прощанням. Перед проклятим експериментом. Вона відчувала, що насту-пить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тоді. Вона вірила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею. Я повинен виконати свою клятву. І шлях — лише один. Єдиний. Іти за нею. Так. Вирішено.
Я підвівся, встав. Шрат дивився на мене, ніби кіт на мишу. Я відчував це, я розумів, про що він думає, але мені все було байдуже. Я піду назустріч коханій, я знайду її в дивному світі, якщо він існує… або загину на тій дорозі, де загинула вона.
— Я готовий, професоре.
Шрат міцно потиснув мені руку, відкинув недокурену сигару, дістав нову. Тремтячими руками почав надрізувати її. Схвильовано сказав:
— Ви герой, Уоллес. Скажу вам одверто — бажаючих іти на той світ не дуже багато…
— Це не дивно, — іронічно всміхнувся я.
— Просто — це незвичайно. Це перевертає всі наші поняття про світ. Але потрібні піонери. Колись по-дорож між світами буде звичайною і необхідною. І майбутні покоління не забудуть вас… І Люсі…
— Не будемо говорити про це, — сухо сказав я. — Ви знаєте, що я йду не з любові до вашого експери-менту.
— Гаразд, гаразд! Не будемо сперечатися. Ходімо в зал. Там проведемо інструктаж… і з богом…
Я мовчки пішов за ним. Вперше за час перебування на острові вступив до заповітного залу. В центрі сто-яв суцільний сірий циліндр з кількома вузенькими вічками. До нього тягнулися товсті кабелі, верхівку вінчав матовий гриб з органічної речовини. Циліндр продовжувався десь у глибині, під бетонною підлогою. Біля нього стояло кілька асистентів Шрата. Вони запитливо дивилися на нас.
— Містер Уоллес дав згоду на експеримент, — коротко пояснив професор. — Прошу на хвилину відійти. Ми бажаємо поговорити. Інструктаж я проведу сам.
Асистенти вийшли з залу. Ми сіли в крісла. Я прямо запитав Шрата:
— В чому суть експерименту, перетворення?
— Зміна полярності тіла. Зміна заряду. Перетворення часток вашого тіла на античастки.
— Але ж "той світ" — це світ негативних енергій, — сказав я. — Куди йде енергія мого тіла?
— Вона забирається нашою установкою,— відповів професор. — Ваше тіло стає своєрідною "діркою" в вакуумі, в фоні Дірака. Воно переходить в антисвіт. Але поскільки співвідношення античасток не змінюються, організм мусить існувати…
— Це дуже гіпотетично, — усміхнувся я і навіть сам здивувався. Я зовсім не страшився майбутнього експерименту. Була лише гостра цікавість і пронизливий холодок за плечима, ніби передчуття дивовижних по-дій.
— Я вірю в успіх, — сказав Шрат. — Ще не все ясно. Може, тут відбувається не механічна заміна часток на античастки, а складніший процес. Напевне так воно і є. Може, ми в собі носимо обидва світи або навіть бі-льше. Отже, експеримент — це, можливо, розкриття одного з наших власних світів…
— Байдуже, — рішуче сказав я. — Це вже не має значення. Що мені треба робити?
— Зосередитись. Зорієнтуватись. Запам’ятати координати, якщо це можливо. У вас є хронометр. Це доб-ре. Запам’ятайте час. Даємо годину. Після цього — проведемо експеримент відтворення. Ви повинні зайняти те ж саме місце. Ви і Люсі, якщо знайдете її. І ще. Нам необхідні спостереження. Все, що ви зможете. Ну, ви вче-ний, я не буду говорити. Якщо експеримент буде вдалий — ви не пожалкуєте. Наше відомство озолотить вас.
— Я не думаю про це, — відповів я.
— Ну гаразд. Це ваша справа. Отже, до діла.
Шрат натиснув кнопку на панелі. Вдалині пролунав дзвінок, на стінах спалахнули червоні сигнали. До залу ввійшли асистенти. Професор кивнув їм. Вони почали маніпулювати з приладами. Спалахнули попід сті-нами екрани квантових і електронних автоматів.
У сірому циліндрі відчинилися дверцята метрової товщини. Вони були схожі на могильний склеп. Може, так воно й було. Той склеп уже поглинув мою кохану. Хай же тепер він поглине мене.
Я рішуче вступив до отвору, зайшов у невелику сферу. Там стояв стілець. Я сів на нього.
— Що мені робити далі?
— Нічого, — відповів професор. Він стояв у дверях і дивним поглядом дивився на мене. — Будьте муж-нім…
— Спробую, — знизав я плечима.
— Ще раз попереджаю — запам’ятайте координати. Лише це гарантує успіх.
— Гаразд, професоре, — з філософським спокоєм сказав я. — Ще одне запитання.
— Що?
— Тут не видно ніяких приладів. Лише якісь елементи, мозаїка. Яким же чином іде перетворення часток на античастки?
— Розумію ваш подив, — задоволено озвався Шрат. — Я ж вам сказав — відбувається не механічна за-міна, а якісний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи пристрою, створюють енергетичний мінус-резервуар. Ваше тіло і все, що на вас, миттю віддає свій позитивний імпульс цьому резервуару і стає "діркою", тобто мінус-тілом, антитілом…