XXIX
Вітерець розбирався і убивався в силу, а слюсар Шарабан усе стояв коло міхів. Нарешті занесені вітром від зорі, іскри упали на крайнебо і воно зайнялося. Піт цебенів з слюсара Шарабана, вітер ло-потів у його сорочці, на ходу висушуючи її, а він усе дув і дув у міхи. Попіл хмарами звивався над горном і вітром здувало хмари ген за об-рій, і все ще стара машина не хотіла горіти, а тільки багровіла іржа-вою загравою.
Зненацька десятки дитячих лап нависли на шворці і стали допо-магати Шарабанові; поволі, але чимраз дужче почало розгорятись крайнебо. Слюсар Шарабан обтер рукавом піт з лоба і прокинувся. Сходило сонце.
XXX
Прийнявши прекрасна Альчеста двох коханців, заснула солодко й глибоко й не бачила снів. Вона спала тим мертвим сном, про який шопергауеріянець Леонардо казав, що в тім сні людина переживає майбутню і минулу правду як ясновидюща і тільки забуває все це за фалшивими і фантастичними снами засинання і пробудження.
Вона була в рідній своїй Італії, у неї був син — чорні вії й бла-китні очі, — і чоловік її, доктор Леонардо Пацці, мав нікльовану таб-личку на дверях у Мантеньї. Так глибоко спала вона, що й не зчулася, як розверзлись тартарари і поглинули її, не забувши проковтнути ма-нто, губний олівець і флякон з падуанськими ароматами.
Учений доктор Леонардо боровся довше. Він саме прокинувся перед світом, коли досвітній вітерець заворушив сіно і сповнив тіло його холодним тремтінням, а подих розкішною як яблуко радістю і відчув, як під ним поволі почала роздаватися і розпадатися призьба, спускаючи його вниз. Він падав, немов у сні, в колодязь.
– Згинь, тартаре! – благав доктор Леонардо. – Адже я не тільки трагедійний хор у цій фльоро-фаунній комедії. Ні, я головний коха-нець цієї книги, її нещасливий П'єро і коли мої ремарки, коментарі та глоси є декоративна книги оздоба, то любов моя реальна, тепла й жи-вуща, і вона дає мені право жити серед цих долин і пагорбів вічно.
Але він неухильно спускався чимраз нижче і був уже нарівні з землею.
– Я блукав і страждав! – з одчаєм вигукнув він і схопився за ро-сяне сіно, сіно розповзлося під його руками, і тільки сухе більце чеб-рецю зосталося в його пальцях — з чебрецем на спогад про Слобо-жанську Швайцарію поглинули його тартарари.
Вийшовши уранці з берданкою перевіряти, чи не вкрадено дош-ки, добрий древонасадець побачив провалену призьбу. Спотонову він зробив пантаґрюелічні, ґуліверівські висновки* про силу любови док-тора Леонардо і прекрасної Альчести, але швидко дібрав у чому справа і боязко відступив від чорної щілини в призьбі.
— Не жахайся, добрий древонасадче, — пролунав з-під землі далекий голос доктора Леонардо. — Твоє обличчя, барвистість твоєї мови і твоя обрізана берданка врятували тебе від тартарар. Задума-ний, як селянський резонер, ти управився вирости в тим і житимеш у своїм шале аж до самої смерти. Живи!
Але добрий древонасадець до того злякався, що заліз у льох і просидів там до вечора. Аж увечері він узявся до лопати і засипав призьбу, "що провалили якісь фулігани".
Студент Перебийніс уник тартарар у ту нічну мить, коли вирі-шив плисти глибокою водою аж до станції і через це вийшов на сухий пісок. Пісок був сухий як сонце і сипучий як сон — не раз пробували розверзтися тартарари, і знову та знову їх засипало піском. Тепер він був уже недалеко станції.
Селянин Черепаха, хмільний і сонний, удосвіта запріг коня і по-їхав на станцію. Він так і не зчувся тієї загрози, що нависала над ним з його вірним конем Володькою. Правда, обіруч дороги перед його очима, то з'являлись, то зникали подовгі чорні щілини, але він добре пам'ятав, що вчора випив, і не йняв нічому віри.
— Треба було не так наполягати на бурячки, — сказав він. — Огірки так огірки! То й не мерехтіло б оце перед очима!
І про всякий випадок він оперезав вірного коня Володьку бато-гом межи вухами.
XXXI
Тим часом над станцією звівся ранок, щоденна висока радість для робітників, селян і мисливців, незнаний для інших, кому відома лише щоденна вечірня туга.
Він був — початок і не знав собі кінця. Він був — дитина і радів сам із себе. Він був — ранок і через те рано вийшов у світ.
Селянин Черепаха довго протирав собі очі. Назустріч йому йшли дитинчата, а слюсар Шарабан, немов кінної сотні старшина, пихкав люлькою позаду.
— Завертай, — неголосно, але ясно, сказав слюсар Шарабан. — Забери, Черепахо, цей виводок і відвези його в Гайдару.
І дитинчата обліпили лінійку як бджоли.
— Ти бачиш Черепахо, — сказав далі слюсар Шарабан, коли ві-рний кінь Володька знову ступив на оце перейдену путь. — Раніше я водив партизанські полки і бив Махна, Денікіна та Петлюру. Тепер же мені накинуто оці поросята, щоб я віз їх на природу.
— Що ж. Вони сприйматимуть природу просто, як перепели і пшениця. Вони їстимуть і питимуть її як хліб та молоко, без ніяких інтеліґентських вихилясів, але й без твого комерційного підходу, о селянине Черепахо. Тільки вони, наші діти будуть справжньою час-тиною нашого ляндшафту. Тільки вони будуть справжні в усьому, наші соціялістичні діти.
— В нас же багато ще є фалшу і фокусів. І в робітників є, а в се-лян більше. Ти селянин, Черепахо?
— Авжеж що не грахв, — з гідністю відповів селянин Черепаха.
— Ну так от і тебе не буде. І вашого брата не буде, середньовіч-на ви категорія. Твої діти й мої, однаково будуть робітниками заліз-них і зелених заводів. Дібрав?
— Як це так середньовічна категорія! — образився селянин Че-репаха. — Ви, товаришу, презумптивно оперуєте формулами і дефі-ніціями, яких немає в клясиків марксизму. Я, селянин Черепаха, кажу вам: я був, єсть і буду. Фіхте і Геґель…
— Не залякуй мене цитатами, прошу, — сказав слюсар Шара-бан. — Я поважаю тебе, середняка Черепаху, але ти як климова коро-ва. Ти задираєш хвіст і б'єшся рогами. Ти ремиґаєш вічно одну ідею і хочеш довіку мати два шлунки замість одного. Ти був і ти є, але тебе не буде. Дай руку, майбутній робітниче зеленого заводу.
Селянин Черепаха обтер руку об штани і потиснув руку слюса-реві Шарабанові. Слюсар Шарабан пихкав люлькою, і крізь блакитні сувої диму вже вирізьблялись перед ним неймовірні контури Слобо-жанської Швайцарії.